Читати книгу - "*, Людмила Міщук"

У різні пори нашого буття

По-різному, здається, й час минає:

Бува, галопом мчить без вороття,

А іноді повільно протікає.

Згадала юність. Золота моя пора!

Усміхнені на ґанку батько й мати.

А я в очах своїх доросла вже, ура!

Так час неквапно йде! Ну годі вже чекати!

Доросла? – Доля посміхнулася в плече:

Ти ж, молодосте, щастя не порушиш?

Родинний дім, своя сім’я уже,

Крихітка-доня тішить мами душу.

Та раптом зовсім зупинився час:

Моя матуся відійшла у вічність.

Той день – як рік! Той день у тьму подавсь…

Без неї я лишилась в 28…

А дивно все-таки життя летить:

Дім – школа – дім… І старість на порозі.

Та сивина хоч голову сріблить,

Зістарить душу все ж вона не в змозі.

І треба ж було статися тепер –

Солдаткою з війни чекати чоловіка.

І знову причаївся час, завмер,

До хати сум і біль, тривогу клика.

І потягнулися похмурі, сірі дні,

А ти чекай – змінити час не зможеш.

Та якось сам-на-сам сказала я війні:

«Ти віддаси його! Любов все переможе!»

Чому я впевнена в своїх словах?

Я вірю в силу щирої молитви:

Господь пришвидшить час, розвіє страх –

Ми святкуватимемо перемогу в битві!

А рік новий прийшов вже на поріг.

У ньому так я зустрічі чекаю!

Хай воїни повернуться до всіх!

Хай діти наші більш війни не знають!

                                 01. 01. 2016 р.