Читати книгу - "*, Людмила Міщук"

Сказала: то вже не моя війна,

Коли з АТО вернувся наш Андрій.

Душе, ти чашу смутку випила до дна!

Тепер живи, твори, плануй майбутнє, мрій.

Але душа спокою не знайшла.

Ні розум, ні вона тоді не знали,

Що чорним круком знову в дім влетить війна,

У серце втомлене уп’ється страху жало.

Рахую Старогнатівкою дні,

Шлях відміряю Волновахою й Гранітним.

Уже здається, навіть уві сні

Нема пейзажів радісних і світлих.

«Сльози не зронить, – в спину чути шум. –

Хіба назвати можна це любов’ю?»

О, бійтесь, люди! Нащо такий глум

Над душами, що тихо плачуть кров’ю?!

Не ставлю запитань: чому мені???

Чому не твого чоловіка, сина, брата?

Чому моє життя – тривожні й хмурі дні?

Чому моя дитина молиться за тата?

Шукати винних – зрадити себе,

Бо твердо вірю у Господнє Слово:

Через випробування Бог веде

Своїх дітей до мрій і цілей нОвих.

Чекаю знов, чекатиму щодня.

Як на війні, все креслитиму дати.

Настане час – і святкуватиме рідня

Повернення з АТО мого солдата!

                     18. 09. 2015 р.