Читати книгу - "Космічного продовження не буде!, Інна Турянська"

Степан прокинувся від того, що сонячне проміння нахабно світило йому в очі. Він невдоволено привідкрив одне око, а потім розвернувся на бік і знову заплющив очі. Чоловіча рука відчайдушно намагалася намацати поруч дружину. Але, не виявивши нікого, Степан розплющив цього разу два ока. Діни в ліжку не було. Чоловік різко звівся від чого йому аж потемніло в очах. Де Діна? Котра година? І взагалі, чому в його хаті так тихо? 

Відкинувши ковдру з ніг він відчайдушно намагався відшукати свої домашні капці. Правий був, а от лівий наче крізь землю провалився. Зрештою, він махнув рукою і пішов босоніж.

 Годинник показував десяту ранку. Ого! Вже й не пам'ятав він, коли востаннє так довго спав. І куди ж це всі поділися? Чомусь така вкрай бажана тиша його лякала. Навіть блохастого не було, всі як в космос полетіли. Дошкандибавши до ванної нашвидкоруч вмив обличчя та почистив зуби. Це трохи збадьорило, але ясності не принесло. 

Та, зайшовши на кухню, Степан полегшено зітхнув, бо за столом сиділа Діна і пила каву. 

— О, Степанчику, ти вже встав коханий? — привітно підійшла вона до нього і поцілувала щоку, — Виспався? — погладила його дружина по голові.

Степан лиш привітно їй всміхнувся і протер очі. 

— Я зроблю тобі кави, — ще раз поцілувала його Діна, але цього разу в чоло. 

— Мила, а де всі? Що відбувається? — запитав чоловік, слідкуючи за плавними рухами коханої. Діна виглядала вже значно краще і мала свіжий вигляд. Степан мимоволі облизнувся. 

— Пропали, — знизала у відповідь плечима дружина ледь всміхаючись. 

— Себто як пропали? — витріщився на неї чоловік. 

— Ну ось так, — спокійно відповіла, — Я прокинулася, а дітей як вітром здуло.

— Матінко рідна, а чого ж мене не збудила? — розхвилювався Степан, — Як це наші діти кудись пропали, а ти така спокійна!? Мила, що відбувається?

— Я не хотіла тебе будити, — поставила жінка перед чоловіком гарячу каву, — Ти так мирно спав. Напевно це через космічну тишу, — додала пошепки на вухо. 

Степан розтер обличчя і сьорбнув кави. Міцна, чорна, гірка. Все як він любить. 

— Дін, а ти добре себе почуваєш? 

Таке запитання змусило дружину захихотіти. Діна була в пречудовому настрої. Постійно посміхалася і жартувала. 

— Прекрасно, коханий, хіба не видно? — на це запитання Степан лиш кивнув погоджуючись, — Наші діти у безпеці, кажу тобі.

— Але з ким вони? Няня ж досі нездужає.

— З самого ранку до тебе намагався додзвонитися Артур! — пояснила Діна і собі випила трохи чоловікової кави, про що відразу ж пошкодувала. Гіркота змусила її скривитися, — Але, мабуть, простіше додзвонитися в космос ніж до Степана Морозного, — реготнула. 

— І як це пов'язано?

— Ну…він говорив мені щось на кшталт, що вчора у нього з Вірою…км…км…, — прокашлялася Діна, — Було космічне продовження того восьмого березня. Ну і запитував чи було воно у нас? 

— І що ти сказала? 

— Сказала, що вже ось два місяці в космос ніхто не літає, — обійняла вона його за шию. 

— А що Артур? 

— Ну він сказав, що забере усю нашу малечу в ігрову кімнату, щоб ми могли з тобою побути лише удвох. 

Степан сидів і думав, який же в нього тямущий друг. Не друг, а що злиток золота! 

— Але ти не спіши! — зупинила його Діна рукою, коли він зібрався підірватися з-за столу, — Попий перше кави, наберися сил. 

Степан лиш кілька разів кліпнув, але повернувся до свого гіркого напою. 

— І взагалі, а чого це ви з Артуром говорите на….Ем…космічні теми? — суворо глянула на нього дружина. 

— Ну…так ми ж цей…як їх, ці космічні тюльпани купували, та й ну якось пішло поїхало…

— Ви як малі діти, чесне слово! Сподіваюся ракетами не міряєтеся з ним! 

— Мила, ти перегинаєш, — знітився Степан, — Слухай, а коли вони дітей привезуть? Ми хоч встигнемо…

— Встигнемо, усе встигнемо! — розсміялася Діна, — І взагалі, Артур мені так по секрету сказав, що перед тим вони їздили в ресторан.

— Натяк зрозумілий, кохана! То ходімо одягати чи як? — хутко допив каву чоловік, — Ну раз роздягатися ще рано, – реготнув на вухо. 

У будь-якому випадку Степан безмежно радів нагоді побути з коханою на самоті. Останні роки поміж ними завжди стояли діти, крики, соплі, няня, батьки і дотягнутися один до одного було ще тим складним завданням. Тож навіть така банальність, як побути у двох в ресторані, доставляла йому радість. Щоправда, Діна заявила, що в ресторан не хоче, бо для цього треба довго чепуритися, тож вони пішли перекусити у звичайну кафешку недалеко від дому. Дружина обрала на сніданок, чи то вже радше обід, круасан з яйцем пашот, лососем та сиром Філадельфією, Степан же власним смакам не зраджував і замовив картоплю зі стеком. 

— Ми так давно не були вдвох, — простягла Діна Степану свою руку, що сидів навпроти неї за столиком. Той охоче прийняв її долоню, і подарував її пальцям кілька цілунків. 

— Так, здається минула ціла вічність з того часу, як я ходив з тобою на побачення коли був ще юнаком. Дякую, що поглянула на такого як я…

— Степанчику, від коли я поглянула на тебе, я більше ні на кого й не дивилася…Ніколи не забуду твій погляд того вечора, коли ми побачилися вперше. Здається, я вже тоді прочитала в ньому наше майбутнє, — зізналася дружина, відчуваючи як рука коханого обережно стискає її долоню. 

— Я був тоді таким боягузом, — всміхнувся їй Степан, — На той час я не боявся вже практично нічого, крім того, щоб почати стосунки з тобою. 

— Тому перестала боятися я. І витрясла з Гната номер твого телефону, — хіхікнула Діна, — Хоча зізнаюся чесно, дзвонити до тебе мені було страшно, але ще страшніше мені було від того, що я ніколи більше не побачу того військового, що вийшов тоді з автобуса і махнув мені рукою в знак вітання, — її слова пробуджували в чоловіку такі, здавалося, старі спогади. Але водночас вони були такими близькими Степану. Такими потрібними тут і зараз. Такими щирими і бажаними….