Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Я не любила ранок.

Особливо після такого вечора.

Особливо, коли в моїй квартирі сиділа людина, через яку я вчора мало не втрапила в халепу. Знову.

Лада, між іншим, виглядала так, ніби нічого екстраординарного не сталося. Навіть жувала круасан.

— Ти щось їсти будеш? — запитала вона так буденно, ніби ми просто сходили на нічний шопінг, а не тікали з місця злочину.

Я міцніше стиснула чашку в руках і видихнула.

— Пояснення.

Лада зробила великодушний ковток кави, розглянула свої нігті й, нарешті, кивнула.

— Ну, якщо коротко…

— Не коротко! — гаркнула я. — Я хочу знати ВСЕ. І одразу.

Лада важко зітхнула, відклала круасан і картинно розправила плечі.

— Ну добре. Почнемо з самого початку.

Я схрестила руки на грудях.

— Знаєш, я ніколи не планувала ставати втікачкою, — Лада зітхнула, покрутила чашку в руках і глянула на мене так, ніби я збиралася її судити. А я збиралася.

Я схрестила руки й мовчки чекала.

— Це все почалося з… кохання, — вона зробила драматичну паузу, ніби очікувала, що я розчулюся.

Я не розчулилася.

— Він був ідеальним. Розумієш, не просто хлопець, а втілення всіх моїх мрій. Високий, харизматичний, такий, що заходить у кімнату — і всі відразу відчувають його присутність. У нього було це… як сказати… внутрішнє світло.

— Ага, ліхтарик, — пробурмотіла я, але Лада проігнорувала.

— Ми були разом, і мені здавалося, що це назавжди. Але… сталося дещо, що він не зміг прийняти. Я не хочу вдаватися в деталі, але… Він просто пішов. Подивився на мене так, ніби я чужа, і пішов.

Лада стиснула пальці в кулак, а потім різко розтиснула, ніби намагаючись викинути спогади з голови.

— Було боляче, злість зашкалювала. І тоді я зробила те, що будь-яка розумна, емоційно стабільна жінка НІКОЛИ б не зробила.

— Тобто…

— Вирішила вийти заміж за іншого.

Я глибоко вдихнула, намагаючись не вибухнути. Лада кивнула, ніби підтверджуючи власну божевільну логіку.

— Я хотіла, щоб він побачив, що я його не потребую. Що у мене чудове життя. А найкращий спосіб це довести — зробити щось максимально радикальне. Отак я опинилася нареченою.

Вона на секунду зупинилася, ніби перевіряючи, чи я досі не викинула її з квартири.

— Він був… ну, скажімо так, не найкращим вибором. Його репутація була сумнівною, і з моїм колишнім у них були свої «розбіжності в поглядах». Але це й було ідеально — показати, що я не просто йду, а йду до його ворога.

Я ледь не вдавилася власною слиною.

— Батько підтримав ідею. Сказав, що це вигідний союз, що я роблю правильно, що наречений перспективний бізнесмен, який зробить мене щасливою.

Лада зневажливо фиркнула.

— Він не зробив би мене щасливою. Це я зрозуміла, коли була за крок до весілля. Коли мені вже міряли сукню, коли всі гості були запрошені, коли гроші вкладені… І тут до мене дійшло: я не хочу цього. Я хочу лише одного чоловіка, і цей чоловік — не мій наречений.

Вона різко видихнула.

— Я втекла. Просто зникла. Батько був у нестямі. Наречений… теж.

Вона піджала губи й трохи насупилася.

— Він вклав у цю угоду великі гроші. Це було не просто весілля, а щось на кшталт бізнес-договору. І тепер я повинна була або повернути гроші, або таки вийти заміж.

Я завалилася на стіл і почала голосно стогнати.

— І ти подумала, що найкращий вихід — це сховатися в мене?

Лада на секунду задумалася, а потім кивнула.

— Ну так. Я недовго в тебе ховалася! Бачила, що моя присутність тобі не подобається. Я шукала спосіб розв’язати ситуацію! І тоді знайомий сказав, що в нього є документи, які дуже цікавлять мого нареченого.

Вона взяла чашку і прокрутила її в руках.

— Наречений втратив через мене багато грошей. Але ці папери… вони могли його зацікавити настільки, що він би забув про борги. Я вирішила їх купити.

— Де взяла гроші? — ледве стримала я питання, але Лада відповіла одразу:

— Продала все, що мала. Коштовності, подарунки, навіть фамільну брошку, яку мама колись передала мені.

Я нервово потерла скроні.

— І ти просто пішла віддавати ці документи йому в казино?

Лада кивнула.

— Його казино. Логічно, правда?

— Геніально, — пробурмотіла я.

— Я чекала його біля кабінету, але він не виходив. Двері були зачинені, але я чула голоси. Подумала, що, може, він там не сам.

— Тому вирішила зламати двері?

— Не зламати! — обурилася Лада. — Я просто… Пішла до кабінету бухгалтера, бо там був запасний ключ.

Я знову вдарилася головою об стіл.

— Ти що, справді його взяла?!

Лада винувато стенула плечима.

— Так.

— І пішла відчиняти двері?

— Ну, звісно.

Лада кивнула.

—  І знайшла його мертвим.

Тиша.

— Він лежав там, на підлозі, працював телевізор і саме його я чула за зачиненими дверима.. Я навіть не зрозуміла, що сталося. Серце заколотилося, в голові каша, страх… А потім побачила ніж. Він лежав поряд, такий… такий реальний.

Вона схопила себе за руки, ніби намагаючись заспокоїтися.

— Не знаю, навіщо я взяла його. Просто інстинкт.

Вона зітхнула й подивилася на мене.

— А далі… ти знаєш.