Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

В голові почався хаос.

— Ладо, що, чорт забирай, сталося?!

— Я не знаю! — вона розпачливо стиснула голову руками. — Я прийшла, він уже був… ну, такий… А ніж валявся поруч! Я хотіла подивитися, і…

Я видихнула.

— От скажи, на біса ти взяла той ніж?

— Бо… не знаю! Я перелякалася!

— О, ну тоді все чудово. Давай одразу на відео зізнання запишемо. “Я знайшла труп, взяла знаряддя вбивства в руки, поклала на себе всі докази!” Ідеальний злочин!

Лада запанікувала ще більше.

— Я не хотіла! Я… Чорт, що нам робити?!

Я провела руками по обличчю.

— Перше — не стояти тут і не розглядати труп, як мистецький експонат. Друге — витерти той клятий ніж і покласти його назад.

— А якщо на ньому вже є мої відбитки?

Я закотила очі.

— Та вони вже є! Тому перестань світити ним, як ялинковою іграшкою!

Лада кивнула і швидко протерла ніж серветкою з сумки, поклавши його поруч із тілом.

— А тепер? — вона виглядала, ніби от-от розплачеться.

— А тепер ми спокійно виходимо. І ти мені пояснюєш, якого біса ми взагалі сюди приперлися!

Я розвернулася і вискочила в коридор. Декілька секунд, і Лада була поруч. Вона тряслася. І я її розуміла, але зараз мені самій потрібні були нерви зі сталі.

Ми вийшли в головний зал казино. В голові стукало: “Спокійно. Просто зроби вигляд, що нічого не сталося.”

Я помітила, як той самий хлопець у чорній куртці, що ховався в тіні, знову подивився в наш бік. Він бачив, що ми повернулися з коридору? Він щось запідозрив?

Мене кинуло в піт.

— Ладо, не озирайся, просто йди до виходу.

Вона нервово кивнула, і ми рушили.

Кожен крок здавався нереальним. Світ крутився, шум казино здавався занадто гучним. Мене нудило.

— Єво… — Лада схопила мене за руку, коли ми вийшли на вулицю.

Я різко обернулася до неї.

— Мовчи. В таксі поясниш.

_____________

Через десять хвилин ми були у мене вдома. Я скинула перуку, штовхнула туфлі подалі й кинулася до холодильника.

— Що ти робиш? — здивовано запитала Лада.

— Я зараз з’їм усе, що знайду, і потім вирішу, чи вистачить мені сил не вбити тебе.

Вона винувато сіла на диван, скрутившись клубочком.

Я поставила перед нею тарілку з їжею.

— Їж. Бо ще візьмешся за новий ніж.

Лада безсилo взяла виделку.

Я видихнула.

— Добре, тепер розповідай. Навіщо ми туди ходили?

Вона занервувала.

— Єво… може, поки що не треба?

Я повільно підняла на неї очі.

— Ти серйозно? Ми тільки що знайшли труп, ти ледь не взяла вину на себе, і ти не хочеш розповісти мені, що це взагалі було?!

Вона ковтнула.

— Я просто… боюся, що тобі буде ще страшніше.

Я стиснула зуби.

— Пізно. Страшніше вже не буде. Говори.

Лада похитала головою.

— Я розповім… але не зараз. Дай мені хоча б ніч виспатися.

Я стисла кулаки, намагаючись не кричати.

— Гаразд. Але завтра ти все мені розкажеш. Ясно?

— Ясно.

Я глибоко вдихнула і пішла в спальню.

Коли я лягла в ліжко, усі події прокручувалися в голові, як фільм жахів.

Труп. Кров. Казино. Ніж у руках Лади.

І ще той дивний хлопець, який весь вечір тримався в тіні…

Я заплющила очі.

І подумала: «Цього разу я точно не буду втручатись.»

(Але всередині я вже знала, що це була брехня.)