Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

— Ні. Ні. І ще раз ні.

Я стояла перед дзеркалом, спостерігаючи за своїм відображенням і розуміючи, що так низько я ще не падала.

Червона перука, яка виглядала так, ніби я працюю в цирку. Сукня, яка радше підійшла б для сцени бурлеску, ніж для нормального життя. І тонни макіяжу, під якими я навряд чи впізнала б саму себе, навіть якщо б захотіла.

— Ладо, це не маскування. Це втілення мого найстрашнішого сну.

— Ой, не перебільшуй. Тобі навіть пасує.

— Якщо я зараз вийду на вулицю, мене або заарештують за непристойний вигляд, або хтось запропонує роботу на ніч.

Лада зітхнула, закотивши очі.

— Єво, нам треба, щоб нас не впізнали. Це ж працює, правда?

Я знову глянула в дзеркало. О так, ще й як працює. Якби я зустріла себе в такому вигляді десь на вулиці, я б або дала собі грошей на дорогу додому, або викликала поліцію.

— Я почуваюся повією, Ладо.

— Ну, схоже, ти щойно отримала професійне перевтілення. Вітаю.

— Я нікуди в такому вигляді не піду.

— Йдемо, відступати нікуди! Уже час!

_______________

Через двадцять хвилин я виходила з таксі, все ще проклинаючи цей день, свою довірливість і той момент, коли вирішила допомогти Ладі.

А потім побачила, де ми опинилися.

Казино.

Я завмерла. Озирнулася на Ладу.

— Ти, чорт забирай, серйозно?!

Вона на секунду здивовано глянула на мене.

— Що?

— Ми в казино, Ладо!

— Ну так.

— Ти не думала повідомити мене про це заздалегідь?!

— А ти не думала запитати?

Я закотила очі.

— Тобто це моя вина, що ти забула сказати, куди тягнеш мене в цьому жахливому костюмі?!

— А ти б погодилася?

— Ну, тепер точно ні!

Лада глибоко вдихнула.

— Єво, просто зайдемо і зробимо, що треба. Я обіцяю, це швидко.

— Ти вже обіцяла, що мене не впізнають. А тепер я виглядаю як персонаж із поганого детективу.

— Це іронічно, бо ми зараз у місці, де такі історії й починаються.

Я глибоко вдихнула.

— Гаразд. Але якщо щось піде не так, я зніму цю перуку і звинуватиму тебе у всіх гріхах.

Лада кивнула, і ми зайшли всередину.

______________

Казино виглядало розкішно.

Високі стелі, золотаві люстри, які виблискували, як скарби в кіно. Ряди ігрових автоматів, що миготіли яскравими вогнями, і столи для покеру, за якими сиділи люди, що явно могли дозволити собі програти кілька тисяч доларів просто заради розваги.

А ще було багато чоловіків у темних костюмах, які виглядали так, ніби в багажниках їхніх машин можна знайти кілька компрометуючих речей.

Я миттєво відчула себе не в своїй тарілці.

— Ладо, погана ідея. Дуже погана.

— Все буде добре. Але краще тобі залишитися тут, не привертати уваги.

— О, чудово. Раніше про це подумати не хотіла? Наприклад, перед тим, як зробити з мене пародію на Леді Гагу?

Лада зітхнула.

— Єво, будь ласка. Просто побудь тут, а я швиденько зроблю, що треба.

Я скептично глянула на неї, але зрештою махнула рукою.

— Йди. Але якщо що — я здам тебе поліції.

Вона посміхнулася і пішла.

Я залишилася біля бару, уважно оглядаючи зал.

Гравці. Охоронці. Жінки в дорогих сукнях, які виглядали так, ніби могли витратити мільйон за вечір, навіть не моргнувши.

І…

Я помітила його.

Чоловік у чорній куртці, який стояв у тіні і старанно відвертав обличчя від камер.

Дивно.

Але я була тут не для того, щоб розбиратися з підозрілими незнайомцями.

Я подивилася на годинник. Лади не було вже довго.

Занадто довго.

Я скривилася.

— Ну звісно. Коли це щось у моєму житті йшло за планом?

Я рушила туди, куди вона зникла.

Коридор.

Кілька дверей.

Я почала перевіряти їх.

Зачинено. Зачинено. Зачинено.

І останні двері…

Відчинені.

Я ступила всередину.

— Ладо, що ти там…

І завмерла.

Тому що Лада стояла переді мною з жахом в очах.

А на підлозі валявся чоловік.

Без ознак життя.

І ніж у руках Лади.

Я застигла.

Що. За. Чорт.

Мене треба нагородити. Чесно. Я ж могла відмовитися, сказати Ладі: «Сама розбирайся зі своїми проблемами!» Але ні, я пожаліла її, дала себе втягнути в цю авантюру, а тепер стою посеред якогось кабінету в казино і дивлюся на труп.

Труп. Чоловік. На підлозі. Знову.

І закривавлений ніж у руках Лади.

Світ у голові змістився.

— Єво, це не те, що ти думаєш! — Лада кліпала очима, наче від цього кров на ножі мала зникнути.

— Серйозно? — мій голос звучав ненормально спокійно. — Бо я думаю, що ти стоїш над трупом із знаряддям вбивства в руках. Але якщо є інша версія подій, я з задоволенням вислухаю.

Вона сіпнулася, опустила ніж і зробила крок назад.

— Я… Я не…

— Чудова промова. Ти точно всіх переконаєш.

Я зробила глибокий вдих і змусила себе знову подивитися вниз. Чоловік. В дорогому костюмі, років під сорок. Виглядав як типовий бізнесмен, якби не одне «але»: він був мертвий.