Читати книгу - "Два дні в Берліні, або Моя п’ята втеча, Oleksandr Shevchenko"

Я відсахнувся, щоб на емоціях не вдарити його, і тепер дивився на антураж його столу з відстані. Щось було не так. Прапори. Серед усіх прапорів Європи, що висіли над його столом, чогось бракувало. Я почав вдивлятися. Так… Так! Бракувало синьо-жовтого та біло-червоного прапорів. Він зняв прапори України та Польщі! Цей мерзотник все розуміє й так вирішив перестрахуватися.

— Ти… Та пішов ти! — випалив я, взяв свій рюкзак та валізу й вискочив у коридор.

Вхідні двері квартири загороджував худющий хлопець із голим торсом, в одних бриджах болотного зеленого кольору. Він стояв посеред коридору, а двері в його кімнату — перші зліва від входу — були відкриті й із них валив сизий дим того самого приторно-солодкуватого запаху. Хлопець із тупим виразом обличчя дивився перед собою замутненими очима й майже беззвучно шепотів:

—  Russische Schweine, Russische Schweine…[1]

Навпроти були відкритими двері «Praise abort»[2] і з них виглядали Емма й Емілі (хто з них хто, я так і не зрозумів, та це було неважливо). Нижча щільно обіймала вищу й занурила лице в її глибоке декольте. Вища ж гидливо дивилася на напівголого хлопця:

— Бастіане, паскудо, знову обкурився свого лайна. Хоча б одягнувся, фу… Фу! Гидота.

Я підійшов до нього й сказав німецькою: «Відійди». Та він, не звертаючи ані на дівчат, ані на мене уваги, так само дивився перед собою й повторював: «Russische Schweine, Russische Schweine…». Зблизька я побачив, що білки його очей пожовтіли, вени на руках нездорово стирчали, а грудна клітина була такою впалою, що, здавалося, туди помістився б цілий кулак. «Ві-дій-ди», — повільно та чітко повторив я та знову не зустрів жодної реакції. Тоді я його просто відштовхнув, він гучно впав у свою задимлену кімнату, а я вийшов із квартири. Треба було якомога швидше забиратися із цього міста.

***

Я добре пам’ятав Чернігів на початку першої російсько-української війни. Пам’ятав Київ, коли росіяни напали на Україну вдруге. Пам’ятав Львів, коли війська Коаліції дійшли до передмість. Пам’ятав Щецин позавчора. Всі ці міста об’єднував рух. Люди — хто як — намагалися врятуватися від катастрофи, що надходить. Більшість виїжджала з міст. Забиті вщент людьми й речами тисячі автомобілів, що створювали корки на виїздах із кожного із цих міст, переповнені залізничні й автобусні вокзали. Хто не міг виїхати — в основному це люди старшого віку — закуповувалися у все ще відкритих продуктових магазинах.

Взагалі, з торгівлею, у такий період, дуже скрутно. Власники малого й середнього бізнесів просто виїжджали з міста, а їхні заклади зачинялися на невизначений термін. Відкритими залишалися лише продуктові магазини, в яких, зрештою, продукти першої необхідності — каші, консерви, вода, сіль і цукор — закінчувалися вже в обідню пору. І ніхто не міг бути певним, коли і як відбудеться наступна доставка. Ще одна частина людей, характерна для таких ситуацій, — ті, що збиралися воювати. По всіх чотирьох містах, що я бачив у цій ситуації, їздило багато військової техніки, по місту ходили люди у військовій формі зі зброєю, формувалися загони територіальної оборони, люди стихійно будували барикади. У випадку із Черніговом, Києвом та Львовом (про Щецин дізнатися я ще не встиг) найпопулярнішим запитом в Google в ці дні був «рецепт коктейлю Молотова».

Чогось подібного я очікував побачити й у Берліні, після вчорашнього виступу Громова. Але невеликий шматочок міста від Хамітового дому до найближчої станції метро не виявив нічого незвичного. Усі заклади працювали у звичайному режимі, на дорогах було стільки ж транспорту, як вчора, а жодного військового дорогою до метро я не зустрів. Сівши у вагон метро в напрямку Головного вокзалу Берліна, я увімкнув на телефоні додаток Європейської інформаційної агенції. Перше, що він мені запропонував, — запрошення на всеєвропейський Фестиваль Рівності, що мав відбутися навесні в Лейпцигу. Друге — термінове звернення канцлера Ікстіни Нганну, з яким вона виступила сьогодні зранку. Звісно, я ввімкнув другу пропозицію:

«Дорогий німецький народе. Майже три роки тому ви довірили мені очолити уряд Федеративної Республіки Німеччина. Заступаючи на цей високий пост, я присягалася, що буду працювати задля миру й добробуту німецького суспільства. Протягом всього цього часу я сумлінно дотримувалася цього принципу. Не збираюся відходити від нього й зараз — у часи великих змін. У часи, коли треба платити по рахунках за помилки попередніх поколінь. Ми пам’ятаємо, скільки горя приніс світові німецький мілітаризм ХХ століття. Ми не маємо повторювати помилок минулого. Вчора я отримала люб’язне запрошення від європейського лідера Коаліції «Три Тигри», Герра Владіміра Громова, на переговори в Берліні. Ми проведемо ці переговори задля забезпечення миру й рівності, у рамках антиколоніального дискурсу та дбаючи про екологічну ситуацію в Європі й світі. Ми готові до перегляду трагічних помилок минулого. Сьогодні зранку я надіслала прохання Бундесверу про відведення військової техніки й солдат та солдаток на територію ФРН до 1990 року. Також на моє прохання апарат канцлера Німеччини, уряд ФРН та Бундестаг сьогодні переміщаються в адміністративні приміщення міста Бонн. Я глибоко вірю, що зусиллями міжнародного співробітництва з коаліцією «Три Тигра» ми зможемо забезпечити демократичне врахування інтересів мешканців Східної Німеччини, що, на жаль, не було зроблено більше як пів століття тому. Адже саме рівність — гендерна, соціальна, політична та будь-якого іншого роду — є для нас основною цінністю. Цю рівність ми, в співпраці з нашими міжнародними друзями, готові забезпечити. І будемо щиро раді приїхати в місто Берлін для переговорів із Герром Громовим».