Читати книгу - "Тонка Тканина, Дроянда"

Світанок.Студія ще дрімає. Камери налаштовані, але не активні. Світло крізь вікна розмазується, мов фарба на вологому полотні.

Аліса сидить біля дзеркала — без макіяжу, без зачіски.На ній — сірий светр, її улюблений. Той, що був ще з часу, коли вони з Марком рахували копійки на каву.

Фотограф — мов тінь. Він не говорить. Лише клацає.Лінза ловить кожен подих, кожну зморшку емоцій.

Аліса дивиться просто в об’єктив.І каже:

— Колись я боялась бути собою.

— Але зараз боюсь втратити це більше.

Раптом у студії рипнули двері.

Вона подумала, що це стиліст.

Але вхідна тиша була інакша. Знайома.

— Ти справді тут, Алісо?

Він стояв просто. Трохи зарослий. Очі — ті ж самі.

Маркові не потрібно було говорити багато.Він лише дивився. І в його погляді було:

Гордість. Здивування. І щось дуже давнє. Можливо, біль.

Фотограф інстинктивно продовжив зйомку. Це був справжній момент.

Аліса встала. Камера ловила її рух. Її руки стиснуті.

— Я… не думала, що ти прийдеш.

— Я бачив твої фото. Вони сколихнули.

Мене. Все.

Пауза.

Вони мовчки дивились одне на одного.

І в тій тиші було більше, ніж у тисячі слів.

— Чому саме зараз, Марк?

— Бо ти стала собою. А я нарешті це побачив. І захотів бути поруч не з образом.

А з правдою.

Фотограф пошепки сказав:

— Тримайтеся за руки. Будь ласка. Це найкраще світло за весь ранок.

Вони взялися за руки. І у той момент знімок став не просто кадром.Він став початком нової глави.

Правда — це коли ти можеш заплакати перед камерою.І тобі не страшно, бо поряд — той, хто пам’ятає твої сни.