Читати книгу - "Платформа"

На мій превеликий подив, Валері сіла коло мене. Але ж автобус був на три чверті порожній. Двома рядами позаду Бабетта та Лея пересміювалися. От паршивки, вони ніяк не хочуть заспокоїтися. Я нишком подивився на дівчину біля мене. У неї було чорне волосся, а обличчя… не знаю, його можна було б назвати скромним, ні вродливе, ні відразливе. Після коротких, але інтенсивних роздумів я ледь вимовив: «Вам не жарко?» — «Ні, ні, в автобусі добре», — не усміхаючись, відповіла вона надто швидко, з видимим полегшенням від того, що я перший почав розмову. Проте моя фраза була навдивовижу дурною: в автобусі був справжнісінький холод. «Ви були раніше в Таїланді?» — у свою чергу спитала вона. «Так, один раз». Вона завмерла на мить, немов приготувавшись слухати цікаву розповідь. Розповісти їй про мою минулу поїздку? Мабуть, не тепер. «Було добре…» — мовив я нарешті піднесеним голосом з метою компенсувати банальність самої фрази. Вона задовільно кивнула. Тоді я зрозумів, що ця дівчина не корилася сліпо Жозіан: вона взагалі була готова коритися і, схоже, була не проти змінити хазяїна. А Жозіан, яка сиділа зараз за два ряди попереду нас і, роздратовано перегортаючи сторінки «Путівника бродяги» та кидаючи лютий погляд у наш бік, мала вже вкрай її дістати. Романс, романс…

Відразу після переправи Паяб наша яхта повернула праворуч до Клонг Самсону і ми поринули в зовсім інший світ. З минулого століття життя тут мало змінилося. Хижі з тікового дерева на палях стояли вздовж усього каналу; білизна сушилася під навісами. Деякі жінки визирали з вікон, щоб подивитися на нашу яхту; інші відривалися від свого прання. Дітлахи вовтузилися безпосередньо під навісами; вони азартно махали нам руками. Повсюди було багато рослин; наша яхта прокладала собі шлях серед латаття та лотосів; всюди вирувало бурхливе життя. Уява малювала, що кожен вільний шматочок землі, повітря та води водночас заполонили метелики, ящірки чи коропи. Ми потрапили в розпал першої засухи, та ще й при абсолютно вологій атмосфері.

Валері сиділа поруч зі мною; здавалося, вона була якась умиротворена. Час від часу вона обмінювалася знаками зі старими на березі, які палили на балконах свої люльки, з дітьми, які купалися, та жінками, що прали. Екологи з Юри теж здавалися дуже спокійними, навіть натуропатам теж передався загальний настрій. Навколо нас було чути лише окремі звуки та смішки. Валері повернулася до мене. Раптом мені захотілось взяти її за руку; просто так, без причини, але я стримався. Яхта майже зовсім не рухалася — навкруги коротка щаслива пообідня вічність. Навіть Бабетта та Лея замовкли. Вони у мріях занеслись у хмари, але потім, на пристані, обличчя їхні знову приберуть свого особливого виразу.

Коли ми оглядали Храм Ранкової Зорі, я подумав, що треба зайти до аптеки й купити віагру. На зворотному шляху я дізнався, що Валері була з Бретані, що в її батьків була ферма в Трегоруа; я ж, власне, не знав, що їй сказати. Вона здавалася дуже недурною, але в мене не було жодного бажання вести розумні розмови. Мені подобався її м’який голос, її католицька ретельність, рухи її губів, коли вона говорила. У неї повинен бути палкий рот, здатний проковтнути сперму справжнього друга. «Гарний був сьогодні день…» — подумав я, а може, сказав у розпачі. Я дуже віддалився від людей, зовсім забув, як з ними поводитись. Дуже довго я жив усамітнено… «О, так, було добре…» — відповіла Валері; вона зовсім не вимоглива, славна дівчина. Проте відразу після приїзду автобуса до готелю я кинувся до бару.

Три коктейлі по тому я вже шкодував про свою поведінку, вийшов пройтися холом. Була сьома година вечора. З нашої групи ще ніхто не спустився. За чотириста бат усі бажаючі могли піти на вечерю-виставу з «традиційними тайськими танцями». Зустріч — о восьмій вечора. Певна річ, Валері піде. Після мандрівки «Класичним Таїландом, від Північної Рози до Містечка Янголів» три роки тому я здогадувався, що це за танці. Зовсім непогана була поїздка, дещо дорога, та й група тоді підібралась жахливого культурного рівня: всі її учасники навіть вузів не покінчали. Тридцять дві позиції Будди у скульптурах Ратанакосін, тайсько-бірманський, тайсько-хмерський стилі — ніщо не залишилося поза їхньою увагою. Я повернувся знесилений, без «Блакитного путівника» я весь час почував себе вкрай смішним. До того ж я почав потерпати від нестримного бажання з кимось перепихнутися. Я кружляв по холу, страждаючи від нерішучості, яка щодалі зростала, коли перед моїми очима з’явилася табличка «HEALTH CLUB», що спрямовувала гостей на нижній поверх.

Вхід освітлювали неонові червоні вогні та різнокольорові гірлянди. На світловому панно на білому фоні три німфи в бікіні з надто виразними грудьми простягали келихи шампанського потенціальному відвідувачу; вдалині виднілося зображення дуже стилізованої Ейфелевої вежі; врешті-решт, то був зовсім інший стиль, порівняно зі строгими формами готелю «Меркюр». Я увійшов і замовив у барі келих бурбонського. Принаймні десятеро дівчат повернули голови в мій бік; деякі з кокетливою усмішкою, інші — без неї. Я був єдиним клієнтом. Незважаючи на невеликий розмір цього закладу, на дівчатах були круглі таблички з номерами. Я швидко зупинився на номері 7: по-перше, тому, що вона була досить гарненька, а по-друге, тому, що вона не робила вигляду, що її дуже цікавить телевізор чи що вона поглинута бесідою зі своїми сусідками. І справді, коли назвали її ім’я, вона підвелася з видимим задоволенням. Я пригостив її кока-колою, і ми пішли до кімнати. Її звали Оон, принаймні, я так зрозумів, вона приїхала з півночі країни з маленького селища Чіанг Маї. Їй було дев’ятнадцять.

Ми разом прийняли ванну, і, лежачи на вкритому якоюсь пінкою матраці, я швидко зрозумів, що не помилився з вибором. Оон рухалася дуже добре, дуже гнучко; вона нанесла саме стільки мила, скільки було потрібно. Раптом вона повільно провела своїми грудьми по моїх сідницях; це була її власна ініціатива, не всі дівчата роблять таке. Її добре намилена піхва терлася об мої ікри, наче невелика жорстка зубна щітка. На мій власний подив, мої м’язи майже відразу напружилися; коли вона перевернула мене й почала ніжити ногами мій