Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

У ялику була залізна кішка, що правила за якір, то я відрізав її і пірнув з нею у воду. Вона потягла мене вниз повз ілюмінатор, і хоч як я намагався за щось ухопитися, проте втриматись не міг і занурювався усе глибше й глибше. Хоч-не-хоч, а кішку довелося пустити. Я почув, як вона глухо вдарилась об щось, і минув, здавалося, цілий рік, поки я виринув на поверхню. Ялик однесло вбік відпливом, і я поплив до нього, а кров з носа текла просто у воду, і мені дуже пощастило, що поблизу не було акул, але стомився я страшенно.

Голова в мене розколювалася від болю, і я ліг у ялику пере-почити, а тоді повеслував назад. Було вже за полудень. Я ще раз пірнув з ключем, але так само марно. Ключ був надто легкий. Хоч скільки пірнай, та, не маючи великого молотка чи чогось важкого, однаково нічого не вдієш. Я знову прив'язав ключ до багршца і, дивлячись крізь глибинний окуляр, почав бити в шибку ілюмінатора, аж поки ключ одірвався, і я побачив крізь окуляр, як він ковзнув униз по борту, впав на грузький пісок і зник з очей. Тепер мені вже нічого не лишалося. Ключа я втратив, кішку втратив, отож і повеслував назад до моторки. Я так стомився, що не мав сили втягти ялик на борт, та й сонце вже було при самому заході. Птахи теж розліталися від того місця, де потонув корабель, і я скерував свій човен на Південно-Західний мис, тягнучи ялик на буксирі, а наді мною, попереду й позаду, летіли до берега птахи. Стомився я таки дай боже.

Тієї ночі знову знялася буря й не вщухала цілий тиждень. Нічого було й думати дістатися до потонулого корабля. До мене прийшли з міста і сказали, що з тим типом, котрого я мусив тоді різонути ножем, нічого не сталося, тільки рука поранена, отож я повернувся до міста, і мене відпустили під заставу в п'ятсот доларів. Усе обійшлося гаразд, бо кілька моїх приятелів посвідчили під присягою, що він кинувся на мене з сокирою; та коли ми зрештою вирушили до того корабля, греки вже підірвали його і нічого там не лишили. Сейф вони висадили динамітом. Ніхто навіть не знає, скільки добра вони там хапнули. Корабель віз золото, і вони все його забрали. Обчистили корабель до цурки. А я ж перший знайшов його, та мені не перепало з нього й мідяка.

А загалом жахливий випадок, хай йому чорт. Кажуть, той корабель був уже перед самою гаванською бухтою, коли налетів ураган; отож він не зміг увійти в порт чи, може, його власники не дозволили цього капітанові, бо кажуть, ніби той хотів-таки спробувати; і тоді корабель пішов серед шторму, в пітьмі, гнаний буревієм, намагаючись проскочити в затоку між Ребеккою і Тортугасом, і наразився на ті грузькі піски. Може, в нього зірвало стерно. А може, вони вже взагалі не стернували. Та хоч

як там було, вони однаково не могли знати, що то грузькі піски, і коли вдарились об дно, то капітан, мабуть, наказав відкрити кінгстони, щоб корабель сів міцніше. Але їх занесло на ті піски, і, коли вони відкрили кінгстони, корабель спершу вгруз кормою, а тоді вже похилився на бік. На борту було чотириста п'ятдесят пасажирів та обслуга, і, мабуть, всі вони лишалися там, коли я на нього натрапив. Певно, вони відкрили кінгстони, ледве діткнувшись дна, а тільки-но корабель сів на пісок, його одразу ж почало засмоктувати. А вже тоді вибухнули котли — тим-то й випливало на поверхню оте шмаття, що я бачив. Просто дивно, що навколо не було жодної акули. Ані якоїсь іншої риби. Я б неодмінно вгледів їх проти білого піску.

Зате тепер їх там повно, морських окунів отої величезної породи. Більша частина судна уже вгрузла в пісок, але вони живуть собі всередині, ті величезні окуниська. Декотрі з них важать по триста-чотириста фунтів. Колись треба буде поїхати туди половити. Звідти, де потонув корабель, видно маяк Ребекка. Над тим місцем поставили буй. Корабель наскочив на самий край грузьких пісків, уже при вході в затоку. Щось із сотню ярдів не дотяг. У тій пітьмі та ще за такого шторму вони тільки ледь-ледь схибили, а світла Ребекки не бачили за зливою. Та й незвиклі вони до таких пригод. Капітан пасажирського пароплава не навчений ходити за буревієм. Він має певний курс, а ще в нього, кажуть, є якийсь такий компас, що сам керує куди треба. Вони там, мабуть, і не знали, куди їх несе, а все ж таки мало не потрапили в затоку. А може, в них зірвало стерно. Та хоч як там було, а коли б вони проскочили в затоку, то вже ні на що не наразилися б аж до самої Мексіки. Ото, мабуть, страху набралися, як сіли на дно в таку зливу та бурю і капітан звелів відкрити кінгстони. За такого шторму на палубі нікого бути не могло. Звісно, що всі були внизу. На палубі ніхто б не лишився живий. Та, певно, і внизу було на що подивитися, бо корабель поринав швидко. Я ж сам бачив, як отой мій ключ миттю вгруз у дно. Якщо капітан не знав цих вод, то не міг одразу зрозуміти, що корабель сів на грузькі піски. Зрозумів тільки, що не на каміння. Мабуть, він усе те бачив зі своєї рубки нагорі. І, напевне, здогадався, що воно таке, коли корма почала загрузати. Цікаво, за скільки часу вони поринули. І чи був там з ним старший помічник. Як по-вашому, залишились вони в рубці чи вибралися звідти? Адже трупів так і не знайшли. Ані одного. Ніхто не виплив. А з рятувальним поясом можна довго триматися на воді. Певно, всіх їх там усередині накрило. Так от, греки усе добро и загарбали. Геть-чисто все. Ці, видно, не барилися. Обібрали корабель до цурки. Перші його знайшли птахи, потім я, а вже потім греки, та навіть птахам перепало більше, ніж мені.

ЧИСТА, ЯСНО ОСВІТЛЕНА МІСЦИНКА

Година була пізня, усі вже порозходились по домівках, і в кав'ярні лишився тільки один старий, що сидів у затінку дерева, куди не сягало електричне світло. Удень на вулиці було курно, та на ніч роса прибивала куряву, і старий любив посидіти допізна: він був глухий, проте добре відчував тишу, що западала вечорами. Двоє офіціантів у