Читати книгу - "Книга пригод 3"

Що ж до правил гри, про які говорив мій учений колега, то мушу зазначити, панове, що ці правила, може, й чинні там, де влаштовують бої биків, чи бої ведмедів, чи півнячі бої, але у нас тут вони невідомі. Проте якщо й посилатись на те, що в такого роду сутичках, мовляв, не присутній лихий замір, хоч вони часом і закінчуються смертю одного з супротивників, то такі посилання виправдані лише тоді, коли обидві сторони перебувають in pari casu[7], коли вони однаковою мірою ознайомлені з цими правилами і коли обидві сторони згодні вдатись до такого способу розв'язання суперечки. Але чи можна припустити, щоб людина певного рівня освіченості, певного суспільного становища погодилась або змушена була погодитись на цю вульгарну й жорстоку боротьбу, та ще й маючи суперника молодшого, дужчого і вправнішого, ніж вона сама? Безперечно, що навіть приписи бійки навкулачки, нехай і засновані на правилах чесної гри, прийнятих у веселій давній Англії, як це гадає мій учений колега, не можуть містити чогось аж настільки абсурдного. І, панове присяжні, так само, як закон захистив би англійського джентльмена, якби той, маючи при собі, скажімо, шаблю, оборонив Себе силою зброї перед брутальним нападом, — таким, якого зазнав наш підсудний, — так само закон захистив би й чужоземця чи когось прийшлого, що опинився в аналогічних скрутних обставинах. Отже, панове присяжні, якби підсудний, опинившись перед vis major[8], ставши об'єктом образ та лихослів'я з боку всіх присутніх і прямого насильства принаймні одного з них і маючи підстави остерігатися насильницьких дій також з боку інших, вихопив зброю, що її начебто зазвичай мають при собі його земляки, і сталася б та трагічна подія, докладний опис якої ви вже чули тут, то сумління б мені не дозволило наполягати, щоб ви ухвалили йому вирок за умисне вбивство. Щоправда, обороняючись, підсудний, можливо, навіть і в цьому випадку вийшов би певною мірою за межі того, що юристи мають на увазі, кажучи про Moderamen inculpвtое tuteloe[9], але вирок йому було б винесено за вбивство в стані запалу, а не за умисне вбивство. І — додам з вашого дозволу — я вважав би, що це пом'якшене обвинувачення належало б висунути і в даному разі, незважаючи на параграф восьмий статуту Якова Першого[10], згідно з яким привілей духівництва не поширюється на випадки вбивства короткою зброєю, навіть якщо лихий замір відсутній. Бо цей «статут про вбивство», як його називають, постав з тимчасових причин, і оскільки реальна провина, власне, однакова, незалежно від того, за допомогою чого вчинено злочин — кинджала, шаблі чи пістолета, — сучасний закон милостиво всі ці різновиди вбивства ставить на один чи майже на один рівень.

Але, панове присяжні, суть даної справи полягає саме в двогодинному проміжку часу між тим моментом, коли було заподіяно образу й моментом смертельної розправи. Закон враховує слабини людської натури, коли йдеться про вчинене в запалі боротьби і chaude melee[11] робить певний попуст, коли йдеться про спалах пристрасті в такі бурхливі хвилини, як-от відчуття гострого болю, побоювання дальших образ, враховує закон і те, що важко з точністю розрахувати свої сили, щоб оборонити себе, не завдаючи прикрощів і шкоди нападникові більшою мірою, ніж у межах необхідного. Але проміжок часу, потрібний для того, щоб пройти, навіть дуже швидкою ходою, дванадцять миль, цілком достатній був для підсудного, щоб охолонути й взяти себе в руки. Однак та лють, з якою він здійснив свій замір, як і чимало супутніх обставин, свідчить, що зроблено це цілком розважено, і лють підсудного не можна пояснити ні гнівом, ні страхом.

Це був свідомий акт зумисної помсти, щодо якої закон не може, не повинен і не має підстав виявляти співчуття чи вибачливість до винуватця.

Щоправда, ми можемо сказати собі для пом’якшення провини цього бідолахи, що його справа — вельми специфічна. Край, мешканцем якого він був, ще на пам'яті багатьох з нинішнього покоління не знав не тільки англійських законів, які й досі там не прищепилися, але й тих законів, якими керуються наші сусіди з Долішньої Шотландії і які, слід гадати, — та так воно і є насправді — грунтуються на загальних засадах права й справедливості, чинних у кожній цивілізованій країні. Серед шотландських горян, як і серед північноамериканських індіанців, різні племена вічно ворогували між собою, через що чоловіки мусили завжди бути при зброї. Горяни взяли собі в голову, ніби у них були знатні предки, ніби вони теж — знатні люди, отож самі собі вони здавалися не так селянами мирної країни, як чимось на взір аристократів і лицарів. Того, що мій вчений колега називає правилами бою навкулачки, не знало це плем'я войовничих горян, розв'язування суперечок тією зброєю, якою природа наділила кожну людину, здавалось їм так само вульгарним і безглуздим, як і французьким дворянам. З другого боку, помста, гадаємо, повністю відповідала їхньому суспільному ладові — так само, як вона відповідала звичаям індіанських племен черокі або могоків. І справді, як пише Бекон[12], помста — це, властиво, правосуддя у вимірах первісного суспільства, бо коли нема встановленого закону, покликаного стримувати насилля, тільки страх перед помстою може зупинити руку тих, хто охочий чинити кривду. Але хоча все це цілком очевидно, і ми можемо вважати досить імовірним, що, оскільки так велося в горах Шотландії у часи життя предків підсудного, то чимало цих поглядів та емоцій передались і нинішньому поколінню. Тим не менше ми не можемо й не повинні навіть у цьому надзвичайно прикрому випадку що-небудь змінити в застосуванні закону — ані ви, панове присяжні, цього не можете, ані я. Найперше завдання цивілізації — всіх поставити під захист закону, всіх рівною мірою, на зміну того жорстокого правосуддя, що його кожен визначав для себе сам у згоді з тим, який завдовжки у нього був меч та яка сила була в руці. Голос закону поступається лише перед голосом Всевишнього, і звучить він так: «Мені належить помста»[13]. А враховуючи, що для гніву був час охолонути і для розуму — втрутитись, — потерпілий мав би усвідомити, що саме законові дано визначати, яка сторона в