Читати книгу - "Тиша"

це таке. У дитинстві він голодував, і продавав гвоздики, і співав на вулицях, він ніколи так і не зміг нічого забути, це як з тими цирковими артистами, які пройшли через концентраційні табори під час війни, це ніколи не минає. Тому він залишив цирк, він бачив для себе тільки один шлях — добру освіту і надійні доходи. І ось тепер він стоїть у дверях. Підручники лежать на столі, я їх не відкривав. Він дивиться на мене. Це було понад тридцять років тому. Він міг би відправити мене до Херлуфсхольма, він міг би відправити мене учнем до магазину фарб, він міг би стерти мене на порох. Але він просто стояв у дверях, зовсім тихо. Раптом я відчув, що відбувається всередині нього. Ми обидва це відчули. Він зрозумів, що іноді бажання може виявитися більшим за людину. І що коли це бажання задушити, то людина загине. Тож він вийшов з кімнати, задкуючи, нічого не кажучи, і тихенько причинив двері. Ми ніколи про це не говорили. Але він більше ніколи не заходив до мене, не постукавши.

Її очі стежили за його вустами. Коли тобі шістдесят п’ять і ти закоханий, то, напевно, це так само, як коли тобі п’ятнадцять. Якби він показував слайди й розповідав анекдоти про Максиміліана, вона б просиділа біля його ніг три місяці.

— За такі хвилини я люблю його, — сказав він.

Ситуація була повнозвучна. Важливо поставити крапку в кульмінаційний момент. Він вийшов з автівки.

— А крім цих хвилин, — спитала вона, — що ще було?

Все-таки він помилявся, думаючи про закоханість. Коли тобі шістдесят п’ять, ти хочеш більше, якоїсь більшої цілісності.

— Вони намагалися відірвати один одному голову, — пояснив він. — У решту часу була Бравальська битва — нон-стоп.

Він ступив крок, вона опинилася поруч з ним.

— Як щодо прощення?

— Минуло тридцять років. Я пробачив усе.

Вона взяла його за лікоть.

— Ви пробачили лише якийсь відсоток. Якщо нам удасться збільшити цей відсоток, то ніколи не пізно знайти щасливе дитинство.

Він спробував вирватися, нічого не вийшло, у неї була хватка, як у санітара «швидкої допомоги».

— Це надто болісно, — промовив він. — Він і я, ми обидва тяжко травмовані.

— Просто ви обидва забіяки. Ви билися впродовж сорока років. Тепер у вас є щонайбільше три тижні для укладення миру.

Вона повернулася назад до авта. Він пішов за нею.

— Три тижні?

Вона сіла за кермо.

— Він сильний, як тягловий кінь, — сказав він.

— Я керую хоспісом Державної лікарні. Я була свідком півтора тисяч процесів умирання. Залишилося максимум три тижні.

Вона хотіла зачинити дверцята автівки, але він не дав.

— Смерть — це не кінець. Я глибоко релігійна людина. Услід за останнім подихом настає повнозвучна пауза. Потім свідомість експлікується в іншому фізичному тілі, й знову звучить музика.

Вона поглянула йому в очі.

— Яка користь, — зауважила вона, — коли я лежу сама в ліжку, від свідомості того, що десь на земній кулі є немовля, яке приклали до груді і в якому живе свідомість мого коханця?

Він сперся на автівку. На траві незабудованої ділянки все ще лежав іній.

— Я люблю його, — сказав він.

— Я теж, — сказала вона.

Він нахилився до неї.

— Чи не може та обставина, що ми єдині в цьому глибокому відчутті, стати основою для позички в розмірі п’яти тисяч крон?

Вона знайшла гаманець, відкрила його, дала йому дві тисячокронові купюри. Зачинила дверцята, опустила скло.

— А що там з дитиною? — спитала вона. — Із малюнком?

Її очі були бездонні. Він міг би поміститися в них з усім своїм смутком, і там ще лишалося б місце. Він похитав головою.

— Тільки ніяких ілюзій, — докинула вона. — Повернете з відсотками. Облікова ставка плюс два відсотки.

Вікно зачинилось, машина завелася і рвонула з місця. Так, наче перед нею була траса «Ютландського кільця»[13]. Він мимоволі відчув захоплення своїм батьком. Тим, що Максиміліан, з його девіантною психікою, зміг завоювати таку слониху.

8

Він увійшов до кабінету й поклав отримані від Вівіан дві тисячі перед Даффі.

— Внесок у рахунок оренди, — сказав він.

Сторож простягнув йому листа без марки із штампом кур’єрської служби. Подав ніж для розрізання паперу, що лежав на столі.

Конверт мав якусь трансцендентну, непоясниму природно-науковим шляхом витонченість, властиву листам, до яких додається чек. У листі було всього два надрукованих рядки. «Цим повідомляємо, що Клара-Марія більше не відвідуватиме заняття. До листа додається двадцять тисяч».

І жодного підпису. Чек був з гарантією банку про оплату.

Він опустився на стілець. У тому, що досяг дна, є свої плюси — далі падати вже нікуди.

Двері відхилилися. Хлопець-півчий з кадильницями притримував їх. До кімнати ввійшов Мерк.

— Вас висилають з країни, — повідомив він. — У вас є вісімнадцять годин, щоб закінчити всі справи. Вас посадять в мадридський літак завтра рано-вранці.

Може, і немає ніякого дна. Можливо, є тільки вічне падіння. Каспер підвівся. Відчинив двері. Вийшов у двір.

Зірвав із себе піджак. Сорочку. Дві бригади робітників огиналися біля лавок поряд із складами. Декілька костюмерок, у яких уже закінчився робочий день, пили каву за одним із столиків. Він зняв черевики і шкарпетки. Штани. Залишився лише в трусах-боксерах з арлекінським узором. Із шовку. До шовку в нього було таке саме ставлення, як і у Вагнера.

— Треба все віддати, — сказав він костюмеркам. — Дуже важливо все роздати. Багатий чоловік у притчі все роздав. І Ференц Ліст. І Вітґенштейн. Лонґчен Рабджам зробив це сім разів. Коли у нас нічого більше не лишиться, ми стаємо вільні.

Він чекав. Може, він налякав Мерка. До того ж, аби висилання з країни мало юридичну силу, про нього треба повідомляти листовно.

Зашурхотів папір. За його спиною стояв Мерк.

— Ім’я Каїн вам щось говорить?

— Звісно. Біблійна історія.

— Йосеф Каїн.

Каспер нічого не відповів.

— Ось ухвала про вашу депортацію, — сказав чиновник. — У вашому піджаці лежить ваучер на таксі. На ньому написано номер телефону. Якщо ви раптом щось пригадаєте. Про вашу маленьку ученицю.

Каспер заплющив очі. Коли він розплющив їх, Мерка не було. Хтось накинув йому на плечі плед. То був Даффі.

Вони сиділи один проти одного за столом. Каспер — загорнувшись у плед, плед був довгий, немов бальна сукня. Він нічого не відчував. Мабуть, через холод.

Перед Даффі лежав лист. Він, напевно, прочитав його.

— Ця учениця мені дорога, — пояснив Каспер, — вони винні мені гроші, вони не повернуться. У мене не лишилось адреси, не лишилось аніяких слідів.

Сторож здійняв руку. У ній