Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Виявилося, що Кетрін Торн походила з родини російських емігрантів і її батько вчинив самогубство: у репортажі в «Міннеаполіс таймс» було сказано, що він кинувся вниз з даху своєї контори в Міннеаполісі. Кетрін народилася через місяць після його смерті, і її мати того ж таки року знов одружилась і переїхала з другим чоловіком до Нью-Гемпширу. Кетрін носила прізвище вітчима, і в тих рідкісних розмовах з газетярами, що їх мала за всі ті роки, ні разу й словом не згадала про батька. А може, й сама не знала про цю історію, подумав Дженнінгс. Воно начебто не так-то вже й важило, проте давало якусь зачіпку. Це була ще одна цікава деталь, і в репортера зростала певність, що він натрапив на бажану жилу.

Бракувало тільки фотографії самого посла, одначе Дженнінгс сподівався здобути її наступного дня. У соборі Всіх Святих було призначено вінчання знатних осіб, і Торни начебто мали відвідати його. Певна річ, то була подія аж ніяк не для Дженнінгса, але хто знає — досі йому велося, то, може, поведеться й цього разу…

Напередодні шлюбної церемонії, на яку їх було запрошено, Торн знехтував своїми звичайними суботніми справами у посольстві й натомість поїхав з Кетрін на прогулянку до Стратфорда-на-Ейвоні. Його дуже занепокоїла їхня недавня суперечка та дивні любощі після неї, отож він хотів побути з Кетрін сам-на-сам і по змозі з’ясувати, що з нею діється. Така своєрідна лікувальна процедура вочевидь пішла Кетрін на користь: уперше за кілька місяців вона повеселішала, щиро тішилася мандрівкою і ніжно тримала чоловіка за руку, коли, залишивши машину на узбіччі, вони пішли поблукати серед природи. Над полудень вони дісталися Стратфорда й вирушили до театру на аматорську виставу «Короля Ліра». Кетрін захоплено стежила за всім, що діялося на сцені, й навіть раз чи два пустила сльозу. А останні слова старого короля, враженого смертю дочки: «Живуть і кінь, і пес, і щур поганий — не жити лиш тобі!» — так зворушили її, що вона заплакала уже вголос, і Торн ще довго втішав її у спорожнілій залі.

Вони повернулися до машини й поїхали. Кетрін і далі легенько стискала чоловікову руку. Здавалося, той виплеск емоцій відновив душевну близькість, що останнім часом зникла в їхніх взаєминах. Розчулена Кетрін сприймала все навколо особливо гостро, і, коли вони спинилися біля річки, вона знову заплакала. А потім заговорила про свої перечування, про страх утратити Деміена. Сказала, якщо з ним щось станеться, вона цього не переживе.

— Ти не втратиш його, Кеті, — лагідно заспокоював її Торн. — Життя не може бути таким жорстоким.

Він давно вже не називав дружину Кеті, і це пестливе ім’я одразу нагадало про ту відстань, що запала між ними останніми місяцями. Вони сіли на траву під величезним дубом, і голос Кетрін знизився мало не до шепоту.

— Я так боюся… — сказала вона.

— Тобі зовсім нема чого боятися.

Біля руки Кетрін повз великий хрущ, і вона мовчки дивилась, як він пробирається між бадилинками.

— Чого ти боїшся, Кетрін?

— Усього боюся…

Торн дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.

— Боюся доброго, бо воно мине… Боюся поганого, бо я така слабка… Мене страшать твої успіхи і твої невдачі. І те, що я зовсім до них не причетна… Я боюся, що ти станеш президентом, Джеремі, і тобі доведеться терпіти дружину, яка тебе не гідна…

— У тебе все виходить чудово, — спробував запевнити її Торн.

— Але мені все воно не до вподоби!

Зізнання було на диво просте, і воно враз наче заспокоїло їх обох і дещо прояснило.

— Тобі прикро це чути? — спитала Кетрін.

— Трохи, — відказав Торн.

— А знаєш, чого я найдужче хочу? — спитала вона.

Він похитав головою.

— Я хочу, щоб ми повернулися додому…

Торн ліг горілиць і втупив очі в зелене гілля дуба.

— Це моє найбільше бажання, Джеремі. Вернутися туди, де ми будемо в безпеці. Туди, де обоє народилися…

Запала довга мовчанка. Кетрін лягла поряд, і Торн обняв її.

— Хоча й зараз, отут, мені безпечно, — прошепотіла вона. — У твоїх обіймах…

— Та певне ж.

Кетрін заплющила очі і мрійливо усміхнулася.

— Це ж ми в Нью-Джерсі, правда? — так само пошепки промовила вона. — А отам за пагорбом — чи то не наша невеличка ферма? Та, де ми господарюємо, а?

— То дуже високий пагорб, Кеті.

— Я знаю. Знаю, що нам ніколи його не перейти.

Знявся легенький вітрець і заворушив листя в них над головами. Джеремі й Кетрін дивились одне на одного й бачили, як мерехтять у них на обличчях сонячні блищики.

— Може, Деміен здужає, — тихо сказав Торн. — Виросте й стане вдатним фермером. © http://kompas.co.ua

— Навряд. Він весь удався в тебе.

Торн промовчав.

— Я правду кажу, — провадила Кетрін. — Часом мені здається, ніби я й не його мати.

Торн звівся на лікті й поглянув на її посмутніле обличчя.

— Чому тобі так здається? — запитав він.

Вона знизала плечима, не знаючи, як йому пояснити.

— Ну… він такий самостійний. Схоже на те, що йому взагалі ніхто не потрібен.

— Та ні, це тільки видимість.

— Він не тягнеться до мене так, як дитина звичайно тягнеться до матері… А ти любив свою матір?

— Так.

— А дружину любиш?

Очі їхні зустрілись, і Торн погладив її по щоці. Кетрін поцілувала його руку.

— Я не хочу їхати звідси, — прошепотіла вона. — Хочу лежати отак усе життя…

— А знаєш, Кеті, — пошепки сказав Торн по довгій паузі, — коли я вперше тебе побачив, то зразу ж подумав, що ти найгарніша жінка у світі…

Вона вдячно усміхнулася.

— Я й досі так думаю, Кеті, — прошепотів він. — І досі…

— Я кохаю тебе, — ледь чутно мовила Кетрін.

— І я тебе кохаю над усе, — так само тихо відповів Джеремі.

Кетрін прикусила губу, в очах у неї заблищали сльози.

— І не будемо більше ні про що говорити, — прошепотіла вона. — Я хочу пам’ятати тільки оці твої слова…

Вона заплющила очі, а коли знову розплющила їх, навколо вже посутеніло.

Вони повернулися до Пірфорда пізно. Усі в будинку вже спали. Джеремі й