Читати книгу - "Долина совісті"

«Невже в тебе нема сили волі?» — обурювалися подружки.

Ізині однокласники не раз і не двічі намагалися влаштувати «розбиралово», однак Владові щоразу вдавалося довести, що «їхня дівчинка» діє винятково з власної ініціативи. «Та заберіть ви її, — пропонував Влад, зітхаючи. — Я не тримаю… Сама ж не знає, чого хоче!»

За Ізою, яка раніше вважалася «зубрилкою» і «синьою панчохою», тепер тягся шлейф божевільної закоханої. «Фатальна пристрасть» дуже швидко позначилася на оцінках, і до Влада на серйозну розмову приходила Ізина мати, однак отримала у відповідь те саме байдуже: «Я її не тримаю».

Тим часом Іза призвичаїлася до нової ролі та її навіть, здається, тішила загальна співчутлива увага. Одного чудового дня Владові все це набридло: надокучлива, прилиплива Іза, круги під її очима, не закоханими, а радше похмурими. Остогиділи її подруги-вболівальниці, настовбісили ревниві однокласники, приїлася метушня довкіл — і він перестав відповідати на її дзвінки.

На третій день його мовчання Іза з’явилася попід вікна Владового будинку.

— Вона божевільна, — із тривогою сказала мама. — У сучасних дівчаток немає не те, що гордості…

Влад змовчав.

Мама вийшла на подвір’я й довго розмовляла з Ізою.

— Послухай, — сказала вона по поверненню, — та будь ти людиною, все-таки… Не думала, що ти такий жорстокий… Спустись ти до неї, хоч на хвилинку!

Влад вдав, що не чує.

Іза простояла під вікнами дотемна — пізно ввечері її батько потяг закохану додому силою.

Наступного дня Іза втекла з шостого уроку й припхалася зустрічати Влада після школи, а Влад, вчасно довідавшись про це від вірного Дімки, виліз через вікно в спортзалі й повернувся додому іншою дорогою.

Іза перехопила його вже біля самісіньких дверей, ухопила за рукав… Влад мовчки відіпхнув її руку:

— Знаєш що, шмаркачко… Залишила б ти мене в спокої. І назавжди забудь цю адресу, чуєш?

Напевно, варто було б скривдити її ще болючіше. Обізвати якнайобразливіше. Може, вдарити. Щоб вона відстала, нарешті, щоб протверезіла…

Іза втекла, ридаючи, і протрималася звіддалік цілих чотири дні. А на п’ятий зустріла його перед початком першого уроку — на очах всієї сто шістдесят шостої школи! І на очах всієї школи він знову відіпхнув її руку, що поривалася-таки лягти на його плече:

— Дурепа! Згинь! Бачити тебе не можу!

Марно.

…Майже тиждень він щасливо уникав її. Всі пацани класу допомагали йому в цьому, а дівчатка шпигували на користь супротивника. Нарешті, Іза знову опинилася під його вікнами, але цього разу вона не стояла мовчки. Вона плакала й благала Влада про зустріч, й у голосі її був такий розпач, що в нього мороз по шкірі продирав.

Мами не було вдома. Влад завмер у кріслі, боячись поворухнутися, і повторював про себе: «Мене немає вдома!».

— Владе, — ридала Іза, — я знаю, що ти тут… Відчини! Ну, відчини! Будь ласочка! А-а!

Зупинялися перехожі. Приходили сусіди, вмовляли Ізу йти додому, вийшов навіть власник овочевої крамнички, виніс кухлик із водою й пляшечку валеріанки. Влад сидів, закусивши рукав шкільної курточки, і мовчки згадував усі відомі йому вірші.

Було так страшно, начебто у двері його квартири пхалося не заплакане дівчисько, а озброєний рожном людожер.

Коли Іза на хвилину замовкла, перервавши свій розпачливий заклик, Влад навкарачки дістався до телефону й подзвонив Ізиним батькам. І, сам мало не зі слізьми на очах, сказав, що ні в чому не винен, що Іза тут, і нехай вони її заберуть…

Ізин батько приїхав на машині.

Владові так і запам’яталося це дівча — розпатлане, з червоним зарюмсаним обличчям, з його ім’ям на губах. Більше він ніколи її не бачив.

Батьки знайшли можливість відвезти Ізу до іншого міста — подалі від настільки руйнівного «першого кохання».

…Історія мала несподіване продовження. У містечку, де й так бурхливо переживали весну, стався просто вибух романтичних настроїв: натхненні прикладом нещасної Ізи, дівчатка писали листи й щоденники, вирізали серця із золотого паперу, і на рожевому тлі загального психозу трапилося кілька справжніх скандалів — з істериками й абортарієм. З інших шкіл у сто шістдесят шосту посунули масові делегації дівчат — подивитися на серцеїда-Влада; деякі з них відразу розчаровувались, побачивши, який він невисокий і непоказний, але дехто закохувався, писав Владові листи, і він уголос зачитував їх у роздягальні перед фізкультурою, і дружній регіт пацанів допомагав йому впоратися зі страхом.

Тому, що вві сні до нього іноді приходила Іза, розпатлана, зарюмсана, з безформним ротом: «Відчини! Ну, відчини! Будь ласочка! А-а-а!»

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Дімка

* * *

Наближалося літо, і Влад сподівався, що перед обличчям іспитів історія з Ізою підзабудеться. А там і пора літніх таборів наспіє, час для нових романтичних драм, і нехай ці божевільні дівчиська шукають перше кохання де завгодно, тільки не поряд із Владом, з нього досить…

Якось, оформляючи після уроків кабінет математики, він відверто розговорився з учителем:

— Ну, дурепи! Дурепи ж! Дотепер табунами за мною швендяють… Що я їм зробив?! Через одну недоумкувату…

— Дурепи, — сумно визнав математик, думаючи про щось своє.

— Чому саме я?! Он, Гліб вродливіший… Здавалося б, ідіть, чіпляйтеся до Гліба! Так ні ж…

— Є в тобі щось, — задумливо мовив математик. — Харизма якась. Знаєш, що таке харизма?

Влад кивнув.

— Ось, наприклад, якщо хтось занедужає надовго… Кому він першому з хлопців телефонує?

— Мені, — знехотя зізнався Влад. — Знаємо ми ці штучки. Принеси аспіринчику, та з уроками допоможи, та всяке таке…

— Ти що робитимеш після школи? — по паузі запитав математик. — У сенсі, ким бути збираєшся?

— Та ось, саме обираю, — промурмотів Влад, дивлячись у вікно. — Мама хоче, щоб лікарем…

— А ти?

Влад стенув плечима:

— Ну, і я, напевно, лікарем хочу…

— Може, тобі психологом варто стати? Або політиком?

Влад скорчив міну. Математик вимушено розсміявся.

* * *

Після останнього іспиту вони у складчину купили п’ять пляшок сухого вина і відшукали альтанку в найзанедбанішій частині парку.

— Вип’ємо за дівчат із нашого класу — найнормальніших дівчат у світі! — виголосив Влад, піднімаючи паперовий стаканчик.

І всі схвально загули. Милостиво посміхнулася Марфа Чисторій — у неї вже півроку був роман із десятикласником.

Дімка Шило сидів поруч. Потягував вино з паперового стаканчика. Мовчав.

— Вони найнормальніші, тому що жодна