Читати книгу - "Діви ночі. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— До речі, пане Юрку, незабаром поїдемо разом по нових дівчаток.
— Справді? Це теж входить до моїх обов’язків?
— Деколи. Так би мовити, в особливо складних випадках. Раніше я це робила удвох з Ярком, нашим фотографом. Півроку тому їздили аж у Ташкент і привезли чотири дівчинки. Але тепер він ненадійна людина.
— Я щось чув про наркотики.
— Власне. Невідомо, що тепер з ним робити. Це, як валіза без ручки. І нести незручно, і кидати шкода. Він надто багато знає.
Для чого вона мені це говорить? Щоб налякати? Що коли і я буду багато знати, то мушу стежити за собою, щоб не збитися з праведного шляху? Інакше…
— Але як фотограф він справляється з обов’язками? — спитав я.
— Як фотограф так. Але наркотики — надто небезпечне зілля. Розумієте? Не дай Боже попадеться і… різне буває… З нього потім можна буде витягти будь-яку інформацію. Досить лише посадити на голодний пайок. А в нас є не лише всесильні друзі. Є й вороги, які марять перехопити наш квітучий бізнес. Вони можуть піти на все.
— І нема жодної змоги відлучити його від наркотиків?
— Яким чином? Лікувати? Для цього принаймні треба його тримати десь під боком. Ми вже про це думали. Але, здається, це вже безнадійно. Від нього навіть пішла дружина. Пане Юрку, у мене виникла одна проста думка. Чому б вам не потоваришувати з Ярком? Ви одного віку. Гадаю, знайдете спільну мову.
— Для чого? — не зрозумів я.
— Ну, мало що… Він би вам, може, щось оповів…
— Ага, то я мав би виступати в ролі інформатора?
— О-о, які ви негарні слова вживаєте! Не в ролі інформатора, а в ролі товариша. Який вболіває за свого колегу.
— Ну, до товаришування далеко. Я взагалі ще його не бачив.
— А він скоро появиться. Ви мусите зрозуміти, що ми не якісь там гангстери, а одна велика родина. Ми переживаємо одне за одного. Це де-небудь в Америці такого Ярка цюкнули б по голові і оздобили б під асфальт. У нас інші методи.
Мені пригадалася дівчинка, яку поховали в лісі, і я чомусь засумнівався в щирості її слів. Либонь була інша поважніша причина, чому Ярка не могли позбутися традиційним способом.
IV
Небавом і справді з’явився худий високий хлопець в вицвілих джинсах. На вказівному пальці крутив ключиками від машини так, наче б це він зайшов до бару, щоб зняти чергову пасажирку. Рухи його були швидкі й нервові.
— Честь! — гукнув з веселою усмішкою, але усмішка дуже скоро згасла, коли наштовхнулася на суворий погляд фрау Ольги. — Що сталося? У вас горе? — пробував знову віджартуватися, але це йому погано вдавалося.
— Так, у нас горе, — відказала фрау. — Бо ми зв’язалися з дебілом.
— Це ви про мене?
— А про кого ж? Ти де пропадав цілий тиждень, що ми мусили за тобою посилати?
— Діла. Самі знаєте. А що, є робота?
— Є.
— Завтра?
— І завтра, і позавтра.
— Ну, я завтра з самого ранку, як блискавка.
— Нічого подібного. Звідси ти вже не поїдеш нікуди. Тут заночуєш.
— Але… я… цей… — зашарівся він, — мені ж потрібні деякі речі… Я не маю зі собою всього… Мені треба зараз поїхати додому.
Фрау Ольга вміла обламувати таких, як він.
— Ярку, не випробовуй моє терпіння…
— Але я справді мушу взяти касети, камеру… Я ж нічого не взяв.
— А ти куди їхав?.. Пане Юрку, я вас дуже попрошу поїхати з ним до нього додому. І повернетесь назад. Ночувати будем тут… Ага, ще одне. Сфотографуєш Юрка на нові документи.
— От гадюка! — цвиркнув крізь зуби Ярко, коли ми вже сіли в машину. — А ти що, на роботу сюди влаштувався?
Я кивнув.
Ми виїхали на дорогу.
— І чим ти маєш займатися?
— Та так… старшим куди пошлють.
— Ясно… Я так і думав, що вони когось замість мене візьмуть.
— Чому замість тебе? Я ж не фотографую.
— Фотографія — останнє діло. Було тут куди цікавіше заняття.
— Хіба тобі хтось сказав, що я зайняв твоє місце?
— Це й так зрозуміло. А ти не корч зі себе такого наївняка. Можна подумати, що при тобі мене ні разу не згадували.
Я чесно признався, що так.
— Ага, то ти вже знаєш, у чому справа? Вони тепер мене бояться. Та я й сам себе боюся. Хочуть мене мати на оці.
— Нічого дивного в цьому нема. Бізнес у них ризикований.
— Не в них, а в нас. Хтозна, скільки ти протримаєшся. Сталеві нерви не в кожного. Ти чим займався раніше?
— Фарцував…
— Ну, ти ж зовсім дилетант. І відразу вліз у таке діло? Нічого, на твою задницю так само ключик знайдеться. Але я не дам собі в борщ наплювати. Вони мене голими руками не візьмуть.
— Що ти маєш на увазі?
Він зиркнув на мене з підозрою і відказав:
— Ану давай чесно — доручили вони тобі стежити за мною?
— Смішний ти. У мене часу не буде цим займатися.
— Ага, значить доручили. Що ж… — Він помовчав кілька хвилин, обганяючи відразу кілька машин, а потім сказав: — Взяли чувачка з вулиці і відразу в діло! Га? Кльово. А тут людина провірена-перепровірена. У ділі по самі вуха. І її за борт?
— Я такого не чув, щоб за борт.
— Нічого, почуєш…
Авто заїхало на невеличку вуличку на Голоскові, де стояли старенькі одноповерхові будиночки з дзявкітливими песиками. Ми вийшли з авта і потрапили на подвір’я, захаращене дошками, побитими відрами з рештками розчину, якимись ящиками і цеглою.
— Я тут ремонт недавно скінчив.
Він відімкнув двері і пропустив мене в хату. Тут і справді після ремонту панував специфічний вологий запах. Книги на стелажах косилися в різні боки, поміж книгами виднілися порожні пляшки імпортних напоїв, порцелянові фігурки, касети і якісь пуделка.
— Ти сам живеш? — спитав я, не сумніваючись у відповіді.
— Сам. Розлучився недавно з жінкою. Забембало її таке життя.
— Невже вона грошей не любила?
— Ти знаєш, бувають серед жінок і винятки. От вона до таких винятків і належала. Та я, зрештою, не жалкую. В моїй праці дружина тільки зайва перешкода. Мені ж частенько доводиться не ночувати вдома. А тепер сідай ось тут, я зроблю знимку.
— Навіщо?
— Накази не обговорюють. Може, тобі закордонний паспорт збираються зробити. Звідки я знаю?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діви ночі. Книга друга», після закриття браузера.