Книги Українською Мовою » 💛 Поезія » Поезiї 📚 - Українською

Читати книгу - "Поезiї"

205
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поезiї" автора Леся Українка. Жанр книги: 💛 Поезія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11
Перейти на сторінку:
темниця,

Полетить воно по свiтi,

Наче тая вiльна птиця.

З словом зiллються в темницi

Гiркий жаль i тяжка туга,

I тодi потрiйна стане

I страшна його потуга.

I поет вiд свого люду

Не почує слiв догани

В день сумний, коли на нього

Накладатимуть кайдани!"

Так довiку у темницi

Довелось поету жити,

За тюремний спiв вiн мусив

Головою наложити.

Та зосталися на свiтi

Молодi його нащадки,

Що взяли собi у спадок

Всi пiснi його, всi гадки.

Здiйнялось повстання в краю,

I Бертольда вбили люде,

Та й гадали, що в країнi

Бiльш неволi вже не буде.

Та зостався по Бертольду

Молодий його нащадок,

I пиху його, й маєтки

Вiн забрав собi у спадок.

I тепер нащадки графськi

Тюрми мiцнiї будують,

А поетовi нащадки

Слово гостреє гартують.

Проти дiла соромного

Виступає слово праве -

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно i не криваве!

А коли вiйна скiнчиться

Того дiла й того слова,

То скiнчиться давня казка,

А настане правда нова.

1893, 12/ХI

ДОСВIТНI ОГНI

Нiч темна людей всiх потомлених скрила

Пiд чорнi, широкiї крила.

Погасли вечiрнi огнi;

Усi спочивають у снi.

Всiх владарка нiч покорила.

Хто спить, хто не спить, - покорись темнiй силi.

Щасливий, хто сни має милi!

Вiд мене сон милий тiка…

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилi.

Привиддя лихi менi душу гнiтили,

Повстати ж не мала я сили…

Зненацька промiння ясне

Од сну пробудило мене, -

Досвiтнi огнi засвiтили!

Досвiтнi огнi, переможнi, урочi,

Прорiзали темряву ночi,

Ще сонячнi променi сплять, -

Досвiтнi огнi вже горять.

То свiтять їх люди робочi.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для працi настала!

Не бiйся досвiтньої мли -

Досвiтнiй огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

[1892]

КОЛИСКОВА

Мiсяць яснесенький

Промiнь тихесенький

Кинув до нас.

Спи ж ти малесенький,

Пiзнiй бо час

Любо ти спатимеш,

Поки не знатимеш,

Що то печаль;

Хутко прийматимеш

Лихо та жаль.

Тяжка годинонько!

Гiрка хвилинонько!

Лихо не спить…

Леле, дитинонько!

Жить - сльози лить.

Сором хилитися,

Долi коритися!

Час твiй прийде

З долею битися, Сон пропаде…

Мiсяць яснесенький

Промiнь тихесенький

Кинув до нас…

Спи ж ти, малесенький,

Поки є час!

НАПИС В РУЇНI

"Я, цар царiв, я, сонця син могутнiй,

Собi оцю гробницю збудував,

Щоб славили народи незчисленнi,

Щоб тямили на всi вiки потомнi

Iмення"… Далi круг i збитий напис.

I вже нiхто з нащадкiв наймудрiших

Царського ймення прочитать не може.

Хто збив той напис - чи сперечник-владар,

Чи просто час потужною рукою, -

То невiдомо. Дивним вiзерунком

Багато слiв написано край нього

Про славу безiменного владаря,

Змальовано царя славетнi вчинки:

Он цар сидить високо на престолi,

Народи подоланi йдуть з дарами

Коштовними й додолу клонять чола,

А вiн сидить, немов камiнний iдол,

Пiд опахалами з барвистих пер.

Лице його подiбне до Тутмеса,

I до Рамзеса, i до всiх тиранiв.

Он далi вiн, схопивши за волосся

Одразу цiлий гурт якихсь повстанцiв,

Кривим мечем над ними замахнув.

Лице його подiбне до Тарака,

До Менефта, як i до всiх тиранiв.

З лицем тим самим вiн левiв полює,

Левiафанiв ловить, б'є пташок,

I їде полем через людськi трупи,

I бенкетує по своїх гаремах,

I на вiйну жене своїх пiдданих,

I посилає на роботу люд -

На ту страшну єгипетську роботу,

Що має вславити царське iмення.

Iде той люд, мов хвилi в океанi,

Без лiку, без числа на бойовисько

I стелиться пiд ноги коням царським,

А хто живим зостався з того люду,

Той гине на єгипетськiй роботi;

З його могили хоче цар зробити

Для себе пам'ятник - хай гине раб!

I раб копає землю, теше камiнь,

Приносить мул з рiки i робить цеглу,

Виводить мури, статуї великi,

Запрiгшись, возить самотужки, й ставить,

I щось будує вiчне i величне,

Щось незрiвнянне i потужно гарне,

Мальоване, мережане, рiзьблене;

I кожна статуя, колона, малювання,

Мережечка, рiзьба i навiть цегла

Незримими устами промовляє:

"Мене створив єгипетський народ!"

Умер давно той цар з лицем тирана,

Зоставсь по ньому - круг i збитий напис.

Спiвцi! не марте, вченi! не шукайте,

Хто був той цар i як йому наймення:

З його могили утворила доля

Народу пам'ятник, - хай гине цар!

28/VIII 1904

ПРО ВЕЛЕТА

(Казка)

Давно, в дитячий любий вiк, в далекiм рiднiм краю я чула казку. Чула раз, а й досi пам'ятаю.

Менi її розповiдав малий сiльський хлопчина без тенденцiйної мети, бо вiн же був дитина.

Нi, вiн розказував її з простотою святою

(я, може, помилку роблю, що казку в рими строю).

Ми з ним сидiли у садку вечiрньою порою, в той час, як захiд розпалив пожежу за горою.

Вечiрнiй вiтер турбував стареньку нашу грушу, i щось таємне i жаске нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава, що тихо майорiла, i гаю дальнього стiна, що в заходi горiла.

Та навiть в грушi тiй старiй ми певностi не мали, - хто знав, про що її гiлки

"на мигах" промовляли?

А найстрашнiшi нам були отi ставнi тополi, що вшикувалися в ряди, - запевне, з злої волiї

Бо все те, запевняв Лаврiн,

(так приятель мiй звався), зросло на велетi тому, що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись не тiлом лиш, а й духом, всi людськi пута й кайдани зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла нiяка мiць ворожа, поки на нього не прийшла таємна кара божа.

Чим велет бога прогнiвив, того Лаврiн не вiдав.

Питала потiм я й старих, та жоден не повiдав.

Не встрелив велета господь своїм ясним перуном, а тiльки сном його накрив, немов м'якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, - нi, часом кара божа!

Спiткала велета у снi пригодонька негожа.

Лiг велет - думав, на часок, та й спить уже столiття, землею заснiтився весь i марить про страхiття.

Бо скористали вороги з його важкої млостi, безкарно точать з нього кров i трощать бiлi костi.

Вже оснували тiло все залiзними дротами, припали до глибоких ран неситими ротами.

Не раз до серця глибини сягають хижi руки, а велет спить камiнним сном, хоч терпить лютi муки.

Часами болiсно у снi наморщить густi брови, тодi стинаються й шумлять гаї, лiси, дiброви.

Як дошкулить несвiтський бiль, вiн трохи

1 ... 10 11
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поезiї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поезiї"