Читати книгу - "Кім"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але Кім не підозрював, що Магбуб Алі, відомий як один із найбільших пенджабських торговців кіньми, багатий і заповзятливий купець, чиї каравани проникали в найглухіші закапелки далеких країн, був записаний в одній із секретних книг Індійського Розвідувального Управління під шифром С.25.1.Б. Два-три рази на рік С.25-й посилав до Управління невелику доповідь, доволі зухвалу, але надзвичайно цікаву і зазвичай (зміст її підтверджувався донесеннями Р.17-го і М.4-го) цілком достовірну. Це були відомості про всілякі глухі гірські князівства, мандрівників-неанглійців, а також про торгівлю зброєю — одним словом, то була дрібка із тієї величезної маси «отриманої інформації», на основі якої діє індійський уряд. Однак нещодавно п’ятеро можновладних князів-союзників, яким зовсім не слід було вступати між собою в союз, були повідомлені однією доброзичливою північною державою про те, що різні новини просочуються з їхніх областей у Британську Індію. Тоді їхні прем’єр-міністри сильно стривожилися і повелися згідно зі своїми східними звичаями. У числі інших вони запідозрили зухвалого червонобородого гендляра, чиї каравани по черево в снігу пробиралися їхніми землями. Принаймні, караван Магбуба вистежили і під час спуску з гір двічі обстріляли; причому люди Магбуба приписали напад трьом невідомим негідникам, які, можливо, були найняті саме з цією метою. Тому Магбуб утримався від шкідливого для здоров’я перебування в Пешаварі та без зупинок пройшов до Лагора, де, знаючи своїх одноплемінників, очікував розвитку цікавих подій.
Магбуб Алі мав при собі дещо таке, що йому не хотілося зберігати бодай на годину довше, ніж це було необхідно, а саме: шматочок ретельно і багаторазово складеного паперу, обгорненого в церату, — непідписане повідомлення, без адреси, з п’ятьма мікроскопічними дірочками, проколотими шпилькою на одному з кутиків, — повідомлення, що найскандальнішим чином видавало з головою п’ятьох князів-союзників, дружню північну державу, пешаварського банкіра-індуса, бельгійську фірму, що виробляє зброю, і великого напівнезалежного мусульманського правителя одного південного князівства. Це повідомлення було доставлене Р.17-м, і Магбуб, отримавши його за перевалом Дора, віз папірець далі замість Р.17-го, який із незалежних від нього причин не міг покинути свій наглядовий пост. Динаміт здавався чимось цілком безневинним порівняно з цим донесенням С.25-го, і навіть уродженець Сходу зі східним уявленням про цінність часу розумів: чим скоріше воно потрапить у належні руки, тим краще. Магбуб нітрохи не мав бажання померти насильницькою смертю, бо там, за кордоном, у нього висіли на руках дві-три незавершені родові помсти, а по їх закінченні він мав намір почати мирне життя більш-менш доброчесного громадянина. Із часу свого приїзду два дні тому він не виходив за ворота караван-сараю, але абсолютно відкрито розсилав телеграми: в Бомбей, де тримав у банку трохи грошей, у Делі, де його молодший компаньйон і родич продавав коней агенту одного раджпутанського князівства, і в Амбалу, звідки якийсь англієць настирливо вимагав родовід якогось білого жеребця. Базарний писар, який володів англійською, складав чудові телеграми на кшталт: «Крейтон. Банк Лоурел. Амбала. Кінь арабської породи як повідомлялося. Шкодую затримку родоводу, який перекладаю». І пізніше за тією ж адресою: «Вельми прикра затримка. Родовід перешлю». Своєму молодшому компаньйонові в Делі він телеграфував: «Лутуфу Уллі. Переслав телеграфом дві тисячі рупій ваш рахунок банк Лачмана Нарайна». Все це були звичайні при веденні торгових справ телеграми, але певні зацікавлені сторони знов і знову обговорювали кожну з них, перш ніж записка потрапляла на вокзал, куди їх носив дурнуватий балті, що дозволяв усім охочим переглядати їх по дорозі.
Коли, за образним висловом Магбуба, він закаламутив води стеження палицею обережності, Кім раптово постав перед ним, немов небесний посланець, і, будучи настільки ж рішучим, наскільки нерозбірливим у засобах, Магбуб Алі, звичний користатися з будь-якої нагоди, негайно залучив його до справи.
Мандрівний Лама і хлопчик-слуга низької касти могли, щоправда, привернути до себе увагу, але в Індії, країні паломників, ніхто їх ні в чому не запідозрив би та, головне, не схотів би пограбувати. Він знову звелів подати гарячого вугіллячка для кальяну і взявся обмірковувати становище. Якщо трапиться найгірше і хлопчик потрапить у біду, папір все одно нікого не видасть. А сам він на дозвіллі поїде до Амбали і, трохи ризикуючи знову втрапити у підозру, усно передасть своє донесення кому слід.
Проте донесення Р.17-го було головним у всій справі; якби воно зникло, вийшла б велика неприємність. Але бог великий, і Магбуб Алі відчував, що на даний час зробив усе, що міг. Кім єдиний на світі ніколи йому не збрехав. Це слід було б розцінювати як фатальний недолік Кіма, якби Магбуб не знав, що іншим людям Кім, у своїх інтересах або заради магбубових вигод, міг брехати, як справжній уродженець Сходу.
Тоді Магбуб попрямував через весь караван-сарай до Брами Гарпій, жінок, що підводять собі очі й ловлять чужинців. Не без зусиль він викликав ту саму дівчину, про яку мав підстави думати, що вона була близькою приятелькою безбородого кашмірського пандіта[35], котрий підстерігав простодушного балті з телеграмами. Це був вельми безглуздий вчинок, бо він і вона, всупереч закону пророка, стали пити запашну настоянку; Магбуб набрався по вінця, брами його вуст розверзлися, і він у сп’янінні став переслідувати Квітку Втіхи, поки не звалився, як сніп, посеред подушок; а тут Квітка Втіхи разом із безбородим кашмірським розумакою якнайретельніше обшукали його з голови до ніг.
Десь о тій самій годині Кім почув тихе човгання кроків у спорожнілій кімнаті Магбуба. Гендляр дивним чином залишив двері незамкненими, а його люди святкували повернення до Індії, частуючись цілою баранячою тушею від магбубових щедрот. Пещений молодий джентльмен, уродженець Делі, зі зв’язкою ключів, яку Квітка зняла з пояса байдужого торговця, обшукав кожен окремий ящик, тюк, килимок і сакву з майна Магбуба ще ретельніше, ніж Квітка й учений індус обшукали їх власника.
— Я думаю, — з досадою говорила Квітка десь за годину пізніше, спираючись округлим ліктем на хроплячу тушу Магбуба, — що він всього-навсього афганський торгаш, свиня, у якого в голові лиш коні та жінки. Може, звичайно, що він і відіслав це, якщо було що відсилати.
— Ні, річ, що стосується П’яти князів, мала би лежати біля самого його чорного серця, — сказав пандіт. — А там нічого не було?
Делієць, увійшовши, засміявся і поправив свій тюрбан.
— Я обшукав підошви його капців, поки Квітка обшукувала його одяг. Це не та людина, це інший. Я мало що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кім», після закриття браузера.