Читати книгу - "Історія однієї істерії"

Проте розмова з Істотою зненацька вселила в мене тверду впевненість, що я просто зобов’язана взятися до пошуків зниклих акторок. Як мінімум тому, що крім мене жоден сищик не витримає спілкування з такими ось Істотами-свідками та режисерками-клієнтками. Якби не довгі місяці тренувань у спілкуванні з Настусею, я б, певне, теж не витримала. Втім, «Масянею» діставала мене не Сестриця. А… Георгій. Авжеж, не дивуйтеся… З завзяттям щирого маніяка скачував він кожну серію цього мультика, який уже снився мені в кошмарних снах, і по кілька разів прокручував її, прагнучи ввімкнути звук якомога гучніше. Я розуміла б, якби цей продукт сучасної індустрії подобався Жорикові. Ні. Жорикові мультфільм не подобався категорично. Жорикові подобалося його критикувати. І заради цього ми витрачали безліч часу й грошей на скачування кожної нової серії… Розумом чоловіка не осягнути…

Загалом, гарт для спілкування з не цілком нормальними персонажами я вже отримала, й це зобов’язувало до дій.

— На чому ми зупинилися? — незворушно перепитала режисерка, коли двері за Істотою все-таки зачинилися. Її тренування в спілкуванні з такими персонажами здавалися воістину неймовірним.

— На викладі подробиць справи, — чемно підказала я. А потім раптом вирішила іти навпростець. Якщо вся ця катавасія з запискою дійсно спроба перевірити мене — нехай Зінаїді Максимівні стане соромно й вона, що, до речі, теж не менш важливо, справді переконається в моїй компетентності та дасть належні рекомендації перед спонсором. А якщо не перевірка, то тим більше належало з’ясувати всі нестикування. Якщо навіть із клієнтом стосунки будуть натягнутими, як же тоді працювати?

— Тільки колись… — перебила я вже Зінаїду Максимівну, яка саме зібралася з думками (Жорик уже давно мене вбив би: одне з головних його правил — ніколи не перебивати співрозмовника; мало в який момент із нього випливе НАЙВАЖЛИВІША інформація!?), — колись спробуйте все-таки відповісти мені відверто на двійко запитань. Ви справді хочете залучити мене до розслідування?

— Ну, звісно…

— Тоді навіщо всі ці виверти з записками?

— Ви про що?

— У вас є чорний маркер. Нема фольги в сигаретах. Ви відразу ж побігли на сходовий майданчик, щойно записка з відповіддю лягла на пожежну скриню…

Якби яка завгодно більш-менш розсудлива людина почула останні фрази, то впала б у прострацію, але Зінаїда Максимівна до тонкощів зрозуміла, що я мала на увазі.

— Дійсно, — ошелешено мовила вона, — я б і сама себе запідозрила. Не роблю цього тільки тому, що точно знаю: записки не писала… Маркер… Він у мене завжди. Всі знають, що я ним користаюся… Фольгу з сигарет могли витягти, щоб підставити мене, або просто через брак паперу. З ключами простий збіг.

— Так, — безжально вела я далі, — але під час репетиції я сиділа практично біля шафи й не могла не помітити, якби хтось поліз у неї. До шафи підходили тільки ви, коли вішали мого плаща. Тільки ви одна!

— Виходить, не тільки я! Виходить, не одна! Виходить, записку підкинули не в шафі! Значить, — Зінаїда Максимівна раптом заспокоїлася: — даруйте, перейняла вашу манеру й теж почала кричати. Як ви гадаєте, я при здоровому глузді? — поцікавилась вона вже нормальним тоном. Запитання риторичне. Я, проте, думаю, що при здоровому. І даю чесне режисерське слово, що записки вам не підкладала… Стоп! А чи не можна було пробратися до шафи якось у обхід вас?

Цього разу Зінаїду Максимівну вже не злякала необхідність ще раз сходити нагору. Вона легенько вдарила кулаком у одвірок, у такий спосіб повернула його в звичне положення, зачинила двері, й ми з нею хоробро помчали в глядацьку залу. Вже спустилися на половину сходового маршу, як раптом я згадала про записку й повернулася назад. Понишпорила рукою по ящику й наткнулася на свій клапоть паперу, засмутилася та кинулась наздоганяти режисерку.

— Відповідь на записку лежить на місці, — сумно повідомила їй, — хоча… Ні! Як же я відразу не помітила!

Вигукуючи все це вже на ходу, я знову кинулася до ящика. Щільність паперу! Щільність того клаптика, що лежав на ящику, була зовсім іншою. Моя записка зникла. Замість неї я дістала з шафки нещасну фольгу від сигаретної пачки. Без написів. Зовсім порожню. Що це? Свідчення того, що зловмисник відмовляється зі мною розмовляти, звичайний збіг? Адже записку міг забрати хто завгодно… І хоча мені здавалося, що, коли я клала на шафку свою відповідь, клаптя фольги там не було, я все-таки не була впевнена в цьому.

«Як можна було не дослідити місце?!» — подумки нагримала я на себе та знову кинулася вниз.

У Зінаїди Максимівни тим часом з’явилися новини.

— Ось! — переможно відчиняючи дверцята шафи, повідомила мені режисерка.

Довелося протиснутися повз Зінаїду Максимівну й залізти в шафу. Ось тобі й маєш! Виявляється, в фанері, що закривала тильний бік шафи, була проламана чимала дірка.

— Про цю дірку ми всі, звісно, знали. Щоразу бачили крізь неї стіну, коли вішали речі. Але ось про те, що до шафи є доступ ззовні…

У тому місці, яким шафа притискалася до стіни, колись було віконце. Крізь дірку, виявляється, було видно аж ніяк не стіну, а віконницю на ньому, котру, як встановилося в ході проведеного тут-таки експерименту, легко можна було відчинити, якщо стояти між дверима при вході до зали.

— Можливо, це вікно планувалося для встановлення освітлювального приладу. Скажімо, звичайного пістолета, — думала вголос режисерка. — Ми давно світимо згори, з рубки, тому й не здогадувалися про наявність за шафою цього вікна.

— Видно, все-таки хтось та здогадувався, — виправила я. — Пригадайте: звідколи тут стоїть ця шафа?

— Ой, та цілу вічність.

— Хто з акторів займається стільки років? — поставила я заздалегідь заготоване друге запитання, хоча не встигла ще переварити відповідь на перше. Виникла незручна пауза. По тому режисерка, видно, вирішила не зважати на мої дивацтва й продовжила свої душевні виливи.

— У тім-то й річ! — із виглядом одержимої Зінаїда