Читати книгу - "Одіссея практиканта"

– Чув, чув, Степане Захаровичу, – відповів водій і заходився виймати щупа. Як Василь не намагався подолати опір впертого щупа – нічого з того не виходило.

– Василю! Що ти там вовтузишся? – нетерпляче гукнув Степан Захарович.

– Та, не йде він, проклятущий, – мало не плачучи відповів Василь.

– Може вони з того боку гайку накрутили? – висловив припущення я.

– Хто «вони»? – не зрозумів Степан Захарович.

– Ну, ті, що «ядрену» бомбу в вашу котельну кинули, Мериканці кляті… З того боку й накрутили…

– А-а-а, ясно! Я їм зараз покажу, як гайки закручувати! А ну, Василю, відійди! Взявся Степан Захарович дужими руками за щуп, але покректавши кілька хвилин в знемозі розвів руками:

– А й справді – накрутили!

– Не в гайці справа, Степан Захарович, а в арматурному залізі! Ми ж вам кругляк, або шестикутник замовляли, а ви зекономили і нам стільки клопоту додали…

– О-о-о! Винен, хлопці, винен. Хотів щоб якнайскоріше… Завтра вранці добуду вам все, як ви сказали, в найкращому вигляді! Але ж скажіть, а як ви цю проблему подолали?

– Так ми ж налагоджувальники, Степане Захаровичу, це наш професійний обов'язок перешкоди долати. – Мовив, усміхаючись, Віктор. – Зараз вам студент покаже свій винахід. Он, він, якраз, і досі кувалду в руці тримає, випустити не може, мабуть, і спати з нею буде… Давай, студент, продемонструй свою секретну зброю! Підійшов я до щупа, підняв до рівня привареного до щупу болтика велику, знайдену в полі гайку, крізь яку був забитий щуп і легкими ударами по гайці знизу, міліметр за міліметром, витяг щуп…

– Ну, діла! – почухав потилицю Степан Захарович. – Спеціалісти! Ну, все одно, раз обіцяв – будуть у вас завтра гладенькі щупи, та ще й отакі шайби, замість гайки, скажу, щоб наварили. Ну, поїхали!

Доїхавши до, знайомої нам, найближчої хати, машина зупинилася… Ми тривожно перезирнулися.

– Ось тут, – сказав Степан Захарович, відчиняючи дверцята…

– Ні! Ні! Ні! – в один голос закричали ми. – Їдь далі, Василю!

– Що таке? Чому? Я ж домовився! Тут же найближче до поля, і за харчі можна буде домовитись, щоб до чайної не ходити!

– Вибачте, Степане Захаровичу, ми ж не знали, ми теж вже домовилися.

– Коли ж це ви встигли? Ну, добре. то скажіть де ви домовились, я поїду, зніму вашу домовленість.

– Е, ні, Степане Захаровичу, ви краще тут зніміть. В цьому домі нам, навіть, ковтка води пожаліли! Не хочемо тут, їдьмо далі!

– Не може такого бути! Хто пожалів? Я йому зараз…

– Та яка різниця – хто, ми знайшли те, що нам сподобалось! Їдьмо!

– Ну, воля ваша, хоч і дивні речі ви говорите… Рушай, Василю!

За кілька хвилин зупинили ми машину біля криниці.

– Тут? – здивувався Степан Захарович. – Так їм же самим тут тісно! Куди ж вони вас пристроять? Ви нічого не переплутали?

– Краще тіснота фізична, ніж духовна… – підвів риску Віктор. – Якщо є така можливість, Степане Захаровичу, привезіть нам, будь ласка, завтра нові щупи, а заодно і наші речі.

– Не турбуйтесь, завтра о дев'ятій все буде у вас!

Машина рушила, а ми пішли «додому». Біля ґанку будиночка вистроївся весь «особовий склад»; Оксана Михайлівна, дочка Галя і шкодниці-онучки 5–6 рочків Людочка і Танечка. Привітавшись, Галя запросила нас до столу. Їсти зовсім не хотілось, хіба що чаю, або молока, але в літній кухоньці, на столі стояло щось замотане в теплу ковдру.

– А що це ви надумали? – спитав я, – нам на ніч по склянці чаю, та й годі! Галя насмішкувато подивилась на мене:

– Як хочете, можна і чаю. – І зняла ковдру з великого горщика. В ту ж мить нас огорнув такий неперевершений аромат що, досі сплячий, апетит раптом встав в увесь свій лев'ячий зріст і вимогливо зажадав…

– Це ж ми тепер всеньку ніч спати не будемо… – прицмокуючи язиком і хитаючи головою, сказав Віктор.

– Навпаки, – посміхнулась Галя, – будете спати, як в дитинстві, а не спали б всю ніч, якби відмовились, бо переживали б…

– Я не хочу, як в дитинстві, – пробурмотів Едік, – нащо вам зайві проблеми? Всі розсміялися, а найпершими розсміялися дівчатка, бо вони краще за дорослих пам'ятали що буває, коли спиш «як дитина»… Галя принесла літрову пляшку слив'янки «для знайомства» і ми почали «знайомитись». Я згадав про «зекономлену» в Миколаєві «Перцівку» і сказав:

– А ми завтра вам свою візитівку пред'явимо. І тут, наче відповідаючи моїм словам, здалеку почувся гуркіт автомобільного двигуна…

– Невже «Перцівка» їде? – здивовано висловив припущення Віктор.

Він не помилився! Добре знайомий і нам, і всій окрузі, «бобік», моргнувши кілька раз фарами, зупинився біля воріт нашого пристанища. Степан Захарович з Василем заходились витягати наші речі з заднього сидіння. Ми, зірвавшись з місць, побігли допомагати.

– Степан Захарович! Що ж ви не відпочиваєте? Ми ж на завтра про зустріч домовлялись, – сказав Віктор, приймаючи від Василя дві сумки.

– Та я, хлопці, так вже звик, як щось пообіцяю, так спати не буду, поки не виконаю! Та й оцім хотів вас порадувати – в руках Степана Захаровича блиснули щупи… То були не наші неоковирні щупи з арматури з іржавими допоміжними гайками,