Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

Не минуло й години, як ті кинулися навтіки. Хаалкіри понеслися до лісу, переслідуючи лімпійських кішок. Йор, вгамувавши свою спрагу відплати, перебрів на інший берег до своїх друзів. Усі разом вони вибралися з яру і розташувалися на відпочинок. Сил було витрачено багато і, як говорив Інбар, їм потрібно було відновитися.

Треба віддати належне Іоллі. Вона одразу почала клопотати над пораненими. Коли ж дівчина накладала пов’язку на ногу Інбара, Йор не стримався й розсміявся.

Його товариші здивовано подивилися на нього. Він не міг вгамуватися і крізь сміх запитав у Інбара:

— Друже, як це ти умудрився наплутати з імітатором? Що за звук вилетів з нього, що кішки відразу вчепились у тебе?

Інбар посміхнувся, Іолла тільки головою похитала.

— Так кричать іноді марети, це лімпійські пацюки. А халкіррі не проти поласувати ними, — пояснив Інбар і додав, почухавши потилицю. — Як це я так?

Він знову посміхнувся, а потім промовив:

— Еге-е, та я бачу до нас любі гості…

Йор та Іолла повернулися і побачили, що зграя хаалкір, яка врятувала їх, повертається. Через якийсь час лімпійські гепарди практично безшумно опустилися біля учасників.

— Спасибі вам, брати! — поклавши руку на груди, дякував Інбар. — Спасибі, Анво.

Красень хаалкір з білою плямою на морді, який стояв попереду, щось дружньо промурмотів у відповідь.

По його інтонації і, мабуть, ще по чомусь, люди зрозуміли, що хаалкір вимовив: «Нам не звикати».

— Однак дякуємо від щирого серця, — не вгамовувався Інбар. А Йор та Іолла дружно закивали головами, підтверджуючи сказане. Так само зробили і хаалкіри.

— До речі! — спохопився Інбар. — Ледве не забув!

Він дістав з заплічної сумки невеликий пакет і простягнув його ватажку. Той понюхав його і задоволено промурчав. Його побратими обступили його і також обнюхали інбарівський пакет.

— Це подарунок, Анво, — сказав Інбар.

Хаалкір щось незрозуміле проричав. Один із крилатих гепардів підійшов і, акуратно взявши пакет зубами, відійшов на своє місце.

— Тут зібрані квітки, аромат яких створює неповторну гаму, — пояснив Інбар тихенько своїм товаришам, — хаалкіри обожнюють цей запах. На Лімпі нічого подібного немає.

Тут Анва знову щось пробурмотів.

— Куди ви прямуєте? — запитав ватажок.

— Рухались по Третій дорозі, — відповів Інбар, — та Флечмен зі своїми дикими котами ось куди завів. Але, якщо я не помиляюся, о-он за тими пагорбами проходить П’ята дорога. Але на рівнині — драговина, нам прямо не пройти… А йдемо на Еїгар.

— Ми допоможемо вам, — промурчав Анва, — залазьте на спини.

Лімпійців довго вмовляти не довелось, і через пару хвилин хаалкіри несли наших героїв через болотисту рівнину. Гепарди лише інколи торкалися своїми лапами поверхні, щоб краще відіпхнутися. Кілька разів під вершниками змінювались скакуни, тому що відстань була пристойна і хаалкіри стомлювалися, будучи не дуже великими…

Але як би там не було, а драговину, яка простягалася миль на десять, було подолано за гранично короткий час.

Йор, Інбар та Іолла цілі й неушкоджені знову знаходилися на одній з лімпійських доріг.

Попрощавшись з хаалкірами, лімпійці якнайшвидше кинулися вперед по П’ятій дорозі.

— Як дивно, — на ходу проговорила Іолла, — халкірpi і хаалкіря. Різниця в одній букві, а відмінності величезні!

— Дівчина правду каже, — сказав на це Інбар, — за легендою, вони колись належали до одного виду. Але потім (багато хто це пов’язує з початком освоєння людиною цього супутника) деякі істоти стали вироджуватися і перетворилися таким чином у халкіррів, примітивніших істот…

Мандрівники замовкли. Тишу знову порушила Іолла.

— Цікаво, — сказала вона, — а що ж із Флечменом?

Чоловіки на мить зупинилися.

— А я й забув про нього! — вигукнув Йор і додав: — Та, напевно, валяється собі біля печери. Нехай його халкіррі і відкачують.

— Небезпечна людина, — заклопотано промовив Інбар, — якщо він прочухається раніше, ніж ми доберемося до Еїгара, це буде зовсім недобре для нас. І, швидше за все, у нього помічники є…

— Інбаре, скажи, — проговорила Іолла, — а Еїгар — це від слова «гра»?

— Так, дівчинко, з лімпійським, так би мовити, акцентом. А як ти, Йоре, готовий до фінальної гри?

— Та начебто нормально. Іолла дуже добре стягнула щоку і змазала її ліками — вона вже майже зажила. А як ви, зі своєю «імітаторською» ногою?

— Все добре, хлопче. Дівчинка-то наша розумницею виявилася, рани чудово нам заклеїла, молодець!

Іолла від несподіваної похвали навіть почервоніла. Вона вже і не сподівалась, що заслужить добре ставлення до неї Інбара.

— Добре, що хаалкіри допомогли нам, — тільки й промовила дівчина.

— Не те слово! — підхопив Інбар. — Ми оминули Проклятий тунель, а на самому початку П’ятої, якби пішли нею, могли б потрапити в лабіринт уповільнених стежок. Тому найважче на шляху до Еїгару, ми, вважай, подолали!

— Наставник говорив, — додав Йор, — що це майже перемога.

— Саме так, — сказав Інбар, — перед фінальним забігом дається час на відпочинок. Відраховувати його починають по першому учаснику, що ввійшов у місто.