Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

– Славна дитина. Павло пішов із хлопцями на танці до клубу. Повернеться пізно – молочка свіжого нап’ється… Здогадається, що Насточка йому принесла…»

«Онімілим я повернув мову. Видав необхідні укази. Тепер ніхто її в них не забере, не зірве з уст! Мої укази стоять на сторожі, як воїни-русичі. Все! Українська мова належить українцям. Я змусив чиновників заговорити нею. Свята Покрово! Чуєш? Ти не знаєш наших проблем. Ти дивишся на них звисока, а ми тут, на землі українській. Тому несправедливо дорікаєш мені. Першому. Українському.

Новоявлений Валуєв хай бавить дітей у Пензенській губернії. А вкритий пліснявою привид більшовицького минулого Симченко хай пакує чемодани на московський поїзд. Я вилікував українців від амнезії, повернув їм національну пам’ять. Теж назавжди! Продемонстрував, яким саме має бути український Президент. Тому й не переживаю за результат виборів.

Випити б калинового чаю з муміє і заснути. І прокинутися новим Президентом. Я підготував народ до того, щоб голосував за патріота, а не за космополіта Алігатора чи за вершницю, що намагається вискочити на непідкованого українського лошачка породи «націоналіст».

І не за напівосвіченого, недорікуватого Алігатора.

Але й не за лукаву і реактивну Янаконду.

Інших не беру до уваги.

Зелепухи.

Вигризки!

Політичні блазні.

Ліліпути!»

Павло долив питва в золотий келишок, погрів його у красивих, знаних з телевізійних екранів багатьом українцям руках, але не випив, а виплеснув трунок до каміна, що яскраво спалахнув, кинув президентську тінь на лілову штору та лики святих. Вогонь знову задрімав між дубовими полінами.

«Ні, Оранто, твій голос несправжній!

Я не маю права програти ці вибори і залишити напризволяще свій народ. Хто зможе вести його далі? Подати йому сильну, патріотичну руку і вести.

І в той же час тримати хреста на плечах. Хреста, на якому підло розп’яли Твого Сина.

Понтій Пілат після цього, мабуть, жартував: завжди мийте руки з милом.

Хто? Хто здатен нести цього хреста? Янаконда із своїм виводком, у якому лише кілька дрібних, портативних патріотиків? Дуже їх мало, і дуже вони маленькі та безіменні. А решта в Янаконди – малоросійське «собраніє».

Чи ставленик безродних олігархів, керований з Кремля Алігатор на чолі п’ятої колони?

Ніхто! Нема нікого! Близько нема! Крізь бінокль не видно!

Піду лише тоді, коли народ стане нормальною нацією!

Отоді я спокійно передам владу комусь із молодих, вихованих вже на моїй ідеології. Тоді можеш покинути мене, Покровонько. Але не зараз.

Можливо, доведеться пережити другий тур, у якому Алігатора я завалю. Головне, Янаконду в першому загнати в терарій. І замкнути назавжди. І викинути ключ в Дніпро з моста Патона.

Нашому народові завжди бракувало спрямованих у майбутнє, цільних лідерів. Усі жили тільки емоціями та сьогоднішнім днем. Оминаючи минуле і майбутнє. Ніхто не мав стратегічного, державницького мислення. Головним було – визволитися з-під ярма, стати незалежними, а що робити далі – ніхто не думав. Ця роль випала мені. Першому! Тому, можливо, допустився маленьких промахів. Ненавмисне. Старався з усіх сил. Не вийшло. Вийде в другій каденції!

Нікого так відкрито, радісно не обирали, як мене. Та й нікого так не любили. Навіть хрещеного батька України святого Володимира, Оранто, так не любили. Його ненавиділи, бо одбирав у них поганську віру. Жорстоко одбирав.

Хіба що так любили Богдана. Правда, до Берестечка і до Переяслава ще так любили Богдана. До його поразок.

Останній, Розумовський, – хитрий, вчений, високоосвічений, але – оперетковий блазень при царському дворі.

Більше нікого.

Виговський був самотнім.

Мазепа – ще більше. Трагічно самотній. І проклятий у тих церквах, які збудував. І накликав анафему на весь свій народ. І потоплено в крові Батурин. І помер Іван у дощову ніч у Волощині. І був дощ на далеку дорогу, в Царство Небесне.

Грушевський – просто декоративний, ледве діючий експонат. Патріотичний, але надто компромісний дідуган, обплутаний архівним павутинням нашої історії. Додумався: розформувати готову до оборони України армію, бо, мовляв, Росія ніколи не піде проти нас. І назустріч Муравйову вийшли тільки гімназисти.

Оце і все, що мала нація до мене.

Після моєї романтичної, як подув морського вітру напровесні, революції світ вперше заговорив про Україну. Хто ще міг так зсадити з печі українців, крім мене? Янка? Та вона може грати тільки в другому ряду, а точніше – лише в масовках.

Даремно, повторюю, я взяв її у мою революцію. Треба було йти без неї. Та якби не я (Дурило! Дурко!), про неї давно б забули. Все! Годі! Після перемоги – заганяю Янаконду в терарій, хай собі там сичить і зціджує отруту на медичні потреби.

…Не захотіла мене, коли удвох їздили на чергове європейське тирловище тодішніх, ще безвладних, опозиціонерів до польського містечка Криниця в