Читати книгу - "Казки Сельви"

Минуло не більше години відтоді, як крокодили встановили останній стовбур, коли знову з’явився військовий корабель, і шлюпка з офіцером та вісьмома матросами наблизилася до загати. Крокодили повилазили на стовбури й повистромляли з-за них голови.

— Гей, крокодили! — гукнув офіцер.

— В чому справа?

— Ви знову збудували загату?

— Авжеж, знову!

— Приберіть її!

— Нізащо!

— Приберіть її!

— Нізащо!

— Не приберете?

— Ні!

— Гаразд, тоді послухайте, що я вам скажу, — мовив офіцер. — Ми розтрощимо цю загату, а щоб вам не спало на думку спорудити ще одну, розтрощимо потім з гармат і вас. Жодного не залишимо живим — ні великого, ні малого, ні товстого, ні худого, ні молодого, ні старого, як оцей старезний крокодил, у якого залишилися тільки два кутні зуби.

А старий мудрий крокодил, бачачи, що офіцер глузує з нього, мовив:

— Це правда, що в мене залишилося мало зубів та й ті пощерблені. Та знаєте, що їстимуть завтра ці зуби? — проказавши це, старигань розтулив величезну пащу.

— Що? — озвалися матроси.

— Цього офіцерика, — відповів крокодил і швидко зліз зі стовбура.

А Сурубін тим часом розмістив міну якраз посередині загати, наказавши чотирьом крокодилам добре її закріпити й опустити під воду на вказану ним глибину. Ті так і вчинили. Інші крокодили також занурилися в річку, повитикавши з води тільки носи та очі. І Сурубін занурився та закляк поруч зі своєю міною.

Аж раптом військовий корабель оповила хмара диму, й звідти почувся перший постріл. Снаряд вибухнув якраз посередині загати й розтрощив на тисячу трісок десять чи дванадцять стовбурів.

Однак і Сурубін не дрімав: щойно в загаті утворився пролом, він крикнув крокодилам, які тримали під водою міну:

— Відпустіть міну, тільки поволі! Відпустіть!

Крокодили відпустили міну, і вона виринула на поверхню.

Сурубін негайно встановив міну в самісінькому центрі пролому; потім примружив одне око, прицілився й, завівши механізм міни, спрямував її просто на корабель.

Він зробив це саме вчас! У ту ж таки мить броненосець вистрілив би вдруге, і снаряд, розірвавшись, зруйнував би частину загати.

Однак міна вже наближалася до корабля, і люди, котрі були на ньому, завважили її; тобто вони завважили збурену міною воду. Всі з переляку закричали й хотіли зрушити броненосець з місця, щоб ухилитися від міни.

Та було вже пізно; міна влучила у величезний корабель якраз посередині й вибухнула.

Гуркіт од того вибуху був такий потужний, що й слова­ми не переказати. Броненосець розлетівся на п’ятнадцять ти­сяч скалок, які піднялися в повітря, а тоді всіяли весь окіл улам­ками корабельних димарів, агрегатів, гармат, шлюпок — усього, що там було.

Крокодили з переможним криком кинулися до своєї загати. Звідти, крізь пробитий снарядом пролом, вони бачили мертвих, поранених і небагатьох живих людей, яких підхопила течія.

Крокодили повидиралися на стовбури обабіч пролому, і коли люди пропливали повз них, глузливо затуляли лапами роти.

Вони не хотіли їсти людей, хоча ті на це заслужили. І лише коли повз них пропливав якийсь ще живий чоловік із золотими галунами на мундирі, старий крокодил метнувся у воду й, двічі клацнувши щелепою, проковтнув його.

— Хто це був? — поцікавився якийсь нетямкий крокодильчик.

— Офіцер, — озвався Сурубін. — Мій старий приятель пообіцяв з’їсти його і таки з’їв.

Крокодили повитягали на берег рештки загати, що стала їм непотрібною, бо жодна людина вже ніколи не припливе сюди. Сурубін, який уподобав собі пасок та галуни офіцера, попросив, аби їх йому подарували, й мусив видобути їх із пащі старого крокодила, бо вони заплуталися у того в зубах. Сурубін почепив пасок, закріпивши його під плавцями й прив’язав шпагу ременями до кінчиків своїх розкішних вусів. А що шкіра в Сурубіна напрочуд красива та ще й — завдяки темним плямам — скидається на зміїну, він цілу годину плавав туди-сюди перед крокодилами, а ті, пороззявляли пащі й захоплено гляділи на нього.

Потім крокодили, безперестану дякуючи Сурубінові, провели того до його гроту. А тоді повернулися додому. Невдовзі повернулися й риби, тож у крокодилів почалося вельми щасливе життя, яке триває й досі, бо зрештою вони призвичаїлися до пароплавів, що перевозять помаранчі.

Однак вони й чути не хочуть про військові кораблі.