Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Розв’язання, коли Рут тільки-но додумався до нього, мабуть, здавалося занадто простим, щоб бути правдою. Він уявив собі це так: докопати до першого помірно міцного шару глини, який називається орштейн, і там закласти шар бетону завтовшки приблизно шістдесят сантиметрів. Поверх бетону робітники покладуть шар металевих рейок від одного краю основи до другого, а потім ще один шар таких рейок — під прямим кутом до попередніх. Аналогічно — наступні шари. Готову решітку потрібно буде залити портландцементом, і вийде широка міцна основа, яку Рут назвав плавучим фундаментом. Власне, він пропонував зробити шар штучної породи, на якій потім закладатиметься підмурівок будівлі. Бруксові це сподобалося.

Коли «Монток» збудували, він був таким новим, таким високим, що не піддавався опису загальними термінами. Невідомо, хто придумав це слово, але воно виявилося влучним, і «Монток» став першим будинком, котрий назвали хмарочосом. «Як Шартрський собор став взірцем готичного собору, — писав Томас Телмейдж, чиказький архітектор і критик, — так «Монток» став взірцем високої комерційної будівлі».

То був зоряний час архітектурних винаходів. Ліфти ставали швидшими й безпечнішими. Склярі налагодили виробництво найбільших за всю історію листів скла. Вільям Дженні з фірми «Лорінґ і Дженні», де починав архітектурну кар’єру Бьорнем, спроектував першу будівлю, яка мала металевий каркас, котрий ніс на собі її вагу — таким чином, основне навантаження припадало не на зовнішні стіни, а на скелет із заліза й сталі. Бьорнем і Рут зрозуміли, що винахід Дженні звільняє будівельників від останнього фізичного обмеження — обмеження висоти. Вони вдавалися до нього, будуючи дедалі вищі споруди, міста в небесах, населені новою породою ділків, яких дехто прозивав мешканцями скель. То були такі люди, писав Лінкольн Стеффенс, «які не хотіли ніякого кабінету, крім такого, де повітря за вікном свіже і прохолодне, краєвид широкий і мальовничий і де тиша панує посеред справ».

Бьорнем із Рутом стали багатіями. Не такими, як Пуллмен, не настільки, щоб їх відносили до перших людей, як Пітера Палмера й Філіпа Армора, і не тою мірою, щоб у міських газетах писали про нове вбрання їхніх дружин, але багатшими, ніж обидва очікували — так що Бьорнем щороку купував бочку гарної мадери й пускав її дозрівати, двічі провозячи навколо світу повільними вантажними суднами.

Із процвітанням фірми обидва партнери уповні виявили свою вдачу. Бьорнем сам по собі був талановитим художником і архітектором, але його найпотужнішим козирем було вміння завойовувати клієнта і втілювати в життя елегантні проекти Рута. Бьорнем був чоловік імпозантний, високий і сильний, із яскравими синіми очима — це все збирало навколо нього замовників і друзів подібно до того, як лінза збирає промені світла. «Деніл Хадсон Бьорнем — один із найкрасивіших чоловіків, яких я бачив, — писав Пол Старретт, котрий пізніше керуватиме будівництвом Імпайр- стейт- білдінґу; він приєднався до Бьорнема з Рутом у 1888 році як універсальний помічник. — Неважко було зрозуміти, як він отримує замовлення. Уже сам його вигляд і манери являють собою половину перемоги. Навіть найбанальніші слова в його вустах звучать поважно й переконливо». Старретт згадує, як його зворушили слова Бьорнема, що їх той любив повторювати: «Не треба дрібних планів: у них немає тих чарів, які здатні сколихнути людське серце».

Бьорнем розумів, що Рут — головний мистецький мотор фірми. На думку Деніела, молодший товариш мав геніальний дар швидко й повністю уявляти майбутню будівлю. «Ніколи не бачив людини, яка могла б із ним порівнятись у цьому, — казав Бьорнем. — Він замовкає, його погляд стає відсутнім, спрямовується кудись удалину — і ось уже будівля перед ним, уся як є, до останнього каменя». Водночас він усвідомлював, що Рута мало цікавить діловий бік архітектури й будівництво зв’язків у «Чиказькому клубі» чи «Юніон-лізі»[19], які, врешті-решт, і приносять замовлення.

Рут щонеділі зранку грав на органі в Першій пресвітеріанській церкві. Писав критичні статті про оперу в «Chicago Tribune». Багато читав із філософії, науки, мистецтва й релігії і в світських колах Чикаго уславився здатністю вести розмови на будь-яку тему, і то дуже розумно й дотепно. «То був неймовірний співрозмовник, — згадує його друг. — Здається, не було такої теми, над якою він не замислювався і з якої не був глибоко начитаний». Відрізнявся Рут і пустотливим почуттям гумору. Якось у неділю він грав на органі особливо поважно й похмуро. Парафіяни далеко не одразу помітили, що мелодія, котру виконує органіст, — це пісенька «Киш, мушко!» Одна жінка так описувала Бьорнема з Рутом: «Мені вони завжди уявлялися як таке собі велике потужне дерево, навколо якого скаче блискавка».

Кожен із цих двох цінував і поважав уміння товариша. Гармонія, котра була результатом цього, відображувалася і в роботі їхньої фірми, яка, за словами одного історика, працювала з механічною точністю бійні, — з огляду на зв’язок Бьорнема із Шерманом, цілком доречне зіставлення. Але також Бьорнем створив таку офісну культуру, подібна до якої набуде поширення тільки в наступному столітті. Він зробив при своїй конторі гімнастичний зал. В обідню перерву його працівники грали в гандбол. Бьорнем давав уроки фехтування. Рут влаштовував концерти-експромти на винайнятому піаніно. «У конторі панувала ділова суєта, — згадує Старретт, — проте дух цього місця був дивовижно вільний, легкий і людяний порівняно з усіма тими конторами, де мені випадало працювати».

Бьорнем розумів, що вони з Рутом удвох досягли такого успіху, якого ніколи б не побачили поодинці. Узгоджена праця дозволяла їм братися за дедалі сміливіші й зухваліші проекти в той час, коли багато з того, що робилося в їхній царині, було зовсім новим і шалене зростання висоти й ваги будівель збільшувало ризик