Читати книгу - "Полювання на Сетавра, Станіслав Лем"

А раптом це був би хтось такий самий, як я?»

Робот вийшов із заціпеніння. Рухи його були плавні й незвичайно швидкі. Ось він підскочив на повний зріст на свій камінь, що стирчав, мовби продовжуючи виглядати загадкову причину двох вибухів. Потім він одвернувся, зіскочив униз і, злегка нахилившись уперед, побіг. Часом він зникав з очей, але не більш як на кілька секунд, для того щоб знову вирватися на сонячне світло в одному з коридорів магматичного лабіринту. Він, хоч і біг дном улоговини, дедалі більше наближався до Піркса; їх відділяла вже тільки ширина кручі, і Піркс думав, чи не вистрілити. Але той буквально мерехтів у вузьких смугах світла і знову розчинявся в пітьмі; до того ж він, обходячи перешкоди, весь час міняв напрямок, і не можна було передбачити, де його безголовий торс і його руки, що працювали зовсім як у людини під час бігу, щоб підтримати рівновагу, блиснуть металом у наступну мить. Раптом вулканічну мозаїку місцевості перекреслило зиґзаґом блискавки; із скель, де пробігав Сетавр, посипалися снопи жарин. Хто це стріляв? Піркс не бачив Мака Корка, але вогняна стріла пролетіла з другого боку, — виходить, залишається кадет, цей шмаркач, цей йолоп! Він лаяв його, розлючений, бо постріл, певна річ, не досягнув мети, — металевий хребет на якусь частку секунди з’явився далі і зник зовсім. «Та ще й стріляв він йому в спину!» — зі злістю подумав Піркс, зовсім не помічаючи безглуздості цього докору. А Сетавр навіть не намагався відповісти вогнем, — чому? Піркс хотів його побачити, але марно. Можливо, він уже зник під кручею? Це цілком імовірно… Виходить, тут уже можна пересуватися без побоювання… Піркс, відчуваючи, що з цього місця нічого більше не побачить, зліз із каменя й побіг, ледь пригнувшись, уздовж кручі. Він минув кадета, що лежав, як на стрільбищі, — ноги в сторону, п’ятки всередину, — і в нього з’явилося незрозуміле бажання копнути його ногою в смішно випнутий зад, збільшений до того ж погано підігнаним скафандром. Він навіть зупинився, але тільки щоб крикнути: «Не смій мені стріляти, чуєш?! Поклади цей лазер!» І перш ніж той, повернувшись на бік, став шукати його дурним від здивування поглядом, бо голос цей пролунав у навушниках, не вказуючи ні місця, ні напрямку, де перебуває мовець, Піркс уже біг далі; він підганяв себе, побоюючись втратити час, поки не опинився перед широкою тріщиною, крізь яку раптом відкрився краєвид на саме дно улоговини.

Це було щось на зразок тектонічного рову, такого старого, що його краї стали крихкими, втратили гостроту ліній і надавали йому схожості з розширеною ерозією гірською ущелиною. Піркс зупинився в нерішучості. Він не бачив Сетавра та й не міг його звідси побачити.

З лазером напоготові він спустився в цю ущелину, добре розуміючи, що чинить безглуздя, але неспроможний опиратися тому, що його туди штовхало. Він казав собі, що хоче тільки побачити робота, що зупиниться в першому ж місці, з якого можна буде як слід вивчити нижню частину кручі і скельний лабіринт під нею, і, мабуть, навіть вірив у те, коли біг, як і раніше пригнувшись, а камінці градом бризкали в нього з-під ніг; а втім, у ці секунди він уже ні про що не думав. Тут, на Місяці, він важив кілограмів п’ятнадцять, але стрімкість, що дедалі зростала, однаково підкошувала йому ноги, він мчав уже восьмиметровими стрибками, намагаючись гальмувати скільки було сил. Позаду лишилася половина спуску, наближався вихід з ущелини, неглибокий і розширений, а за ним, за якихось сто метрів звідси, залиті сонцем з півдня і чорні з протилежного боку, починалися нагромадження застиглої лави. «Влип», — подумав він. До території, де блукав Сетавр, було вже рукою подати. Піркс швидко оглянувся на всі боки. Він був сам — розпечений хребет залишився високо над ним, круто здіймаючись до чорного неба; звідти, з висоти пташиного польоту, добре було видно коридори лабіринту, а тепер сітка проходів між скелями затуляла найближчі брили. «Погано, — подумав Піркс, — може, повернути?» Невідомо чому, він знав, що не зробить цього.

Він не міг довго так стояти. Кроків за десять нижче височіла скалка застиглої лави, очевидно, кінець того її язика, що полинув колись розплавленим потоком зі схилів Торічеллі й досягнув останнім зусиллям цієї западини. Не маючи нічого кращого, він визнав за цілком підхожий цей захисток. Він опинився там одним стрибком, причому, найнеприємнішим було тривале місячне планерування, уповільнений, як уві сні, політ, до якого він так і не зміг по-справжньому звикнути. Зігнувшись за цією кутастою брилою, він виглянув з-за неї й побачив Сетавра, що з’явився з-за двох гостроверхих кам’яних обелісків, обійшов третій, дряпнув по ньому металевим плечем і зупинився. Піркс бачив його в профіль, освітленого лише частково: праве плече блищало матово й жирно, мов добре змащена деталь машини, а решта корпусу втопала в тіні. Піркс уже підніс лазер на рівень очей, аж раптом той, наче почувши недобре, зник, мовби здутий вітром. Можливо, він залишився на місці, але просто ступив у тінь? То чи не вистрілити в цю тінь? Робот був уже на мушці, та Піркс навіть не доторкнувся до спускового гачка. Він опустив ствол і чекав. Сетавра не було. Внизу розстелявся воістину пекельний лабіринт, де годинами можна було грати в хованки; заскляніла лава, потріскавшись, набрала відомих з геометрії форм, які разом з тим викликали жах. «Де це він? — гадав Піркс. — Коли б принаймні можна було щось почути, але ця проклята кошмарна діра позбавлена повітря… Якщо спуститися вниз, можна було б на нього полювати. Ні, я не зроблю цього, адже я не з’їхав з глузду… Але ж думати можна про все — висота кручі не більш як дванадцять метрів — це те саме, що стрибок з двох на Землі; я опинився б у тіні під ним і, лишаючись непомітним, міг би пересуватися, прикритий ззаду скелею, — а він рано чи пізно вийде мені просто на мушку»…

Усе було нерухоме в кам’яному