Читати книгу - "Шопоголік, Софi Кiнселла"

– Не підходь! – кидаю я роздратовано. – Не хочу, щоб мій новий шалик просмердів димом!

– Отже, що ти робитимеш на цих вихідних? – запитує вона і робить затяжку. – У тебе все гаразд? Не хочеш у наше село?

Саме так Сьюз завжди називає свій родинний будиночок у Гемпширі. «Наше село». Ніби в її батьків є власне село, що цілком належить лише їм.

– Усе в мене гаразд, – відповідаю я похмуро, вивчаючи телепрограму. – Я збираюся відвідати своїх батьків.

– Ну гаразд, – говорить Сьюз. – Переказуй мамі мої вітання.

– Перекажу, – згоджуюсь я. А ти мої – Пепперові.

Пеппер – конячка Сьюз. Вона сідає в сідло десь зо три рази на рік, а може, й менше, але коли її батьки заводять розмову про те, щоб його продати, вона влаштовує справжню істерику. Його утримання коштує десь тисяч п’ятнадцять на рік. П’ятнадцять тисяч фунтів. І що він робить за такі гроші? Стоїть собі в стайні та наминає яблука. Я б не відмовилася бути конем.

– А до речі, – говорить Сьюз. – Рахунок за комуналку прийшов. По три сотні з кожної.

– Триста фунтів? – Я розгублено дивлюся на неї. – Що, просто зараз?

– Так. Насправді вже й пізнувато. Просто випиши мені чек чи що.

– Добре, – відповідаю якомога спокійніше. – Отримаєш свої три сотні. – Я тягнуся до сумки і одразу ж виписую чек. Сьюз стягує з мене таку помірну орендну плату, що я завжди беру на себе половину рахунків, а іноді ще трохи й доплачую. І все ж таки, простягаючи їй цей папірець, я відчуваю холод усередині. Отак просто – мінус іще три сотні. І ще треба щось вирішувати з тим дурнуватим рахунком від «Візи». Не надто вдалий місяць.

– О, а ще хтось дзвонив, – згадує Сьюз, розглядаючи якийсь папірець. – Еріка Паралель. Знаєш таку?

– Еріка Паралель? – іноді мені здається, що Сьюз свого часу передала куті меду з розширенням свідомості.

– Парнелл. Еріка Парнелл із «Ендвіч-Банку». Можеш їй передзвонити?

Я витріщаюся на Сьюз, вклякнувши від жаху.

– Вона дзвонила сюди? За цим номером?

– Так. Цього вечора.

– От гадство, – серце в мене шалено калатає. – Що ти їй сказала? Сказала, що в мене гнійна ангіна?

– Що? – тепер уже черга Сьюз витріщатися на мене. – Звичайно, я не казала ні про яку бісову ангіну!

– А вона питала про мою ногу? Узагалі щось про моє здоров’я?

– Ні! Вона спитала лиш, де ти. І я відповіла, що на роботі.

– Сью-ю-юз! – волаю я у відчаї.

– А що я мала сказати?

– Ти мала сказати, що я в ліжку, з ангіною й поламаною ногою!

– Ну, дякую, що попередила! – Сьюз, примружуючись, дивиться на мене й схрещує ноги, сідаючи в позу лотоса. У Сьюз найдовші, найтонші, найгнучкіші ноги, які мені лишень доводилося бачити. У чорних легінсах вона страшенно схожа на павука.

– А до чого взагалі весь цей шухер? – допитується вона. – Ти знову в боржниках?

Я в боржниках?

– Та зовсім трохи, – знизую плечима. – Воно якось вирішиться.

Западає тиша, потім я підводжу очі й бачу, як Сьюз розриває мій чек.

– Сьюз! Не роби дурниць!

– Повернеш, коли будеш у плюсі, – твердо говорить вона.

– Спасибі, Сьюз, – кажу я і міцно обіймаю її. Мабуть, Сьюз найкраща з усіх подруг у моєму житті.

Але всередині в мене щось неприємно стискається – весь вечір і навіть наступного ранку. Це стискання я не можу затьмарити думками про шалик «Денні та Джордж». Я лежу в ліжку, дивлячись у стелю, і вперше за багато місяців підраховую, скільки я всім винна. Банк, «Віза», картка «Гарві Ніколс», картка «Дебенгемс», картка «Фенуїкс»… А тепер іще й Сьюз.

Це щось близько… дайте-но подумати… близько шести тисяч фунтів.

Коли я думаю про цю суму – мене охоплює холод. Звідки я в біса можу взяти шість тисяч фунтів? Я можу тисячу тижнів заощаджувати по шість фунтів на тиждень. Або п’ятсот тижнів заощаджувати по дванадцять фунтів. Або… сто тижнів по шістдесят фунтів. Це вже на щось схоже. Але де в біса можна дістати шістдесят фунтів на тиждень, щоб їх заощадити?

Іще можна стати страшенною ерудиткою та піти на ігрове шоу. Або зробити розумне відкриття. Або я могла б… виграти в лотерею. Від цієї думки моє тіло сповнюється спокійним тихим сяйвом, я заплющую очі й падаю назад на ліжко. Поки що найкраще рішення – саме лотерея.

Звісно, я не сподіваюся отримати джек-пот – це цілком неймовірно. А от один із тих невеличких виграшів… Їх там, здається, предостатньо. Скажімо, сто тисяч фунтів. Цього б цілком вистачило. Я могла б сплатити всі свої борги, купити машину, квартиру…

Хоча краще б мені перепало двісті тисяч. Або чверть мільйона. Або, ще краще, джек-пот, який я згодна розділити з іншими гравцями: «П’ять переможців отримують по одному цілому три десятих мільйона фунтів». (Мені так подобається, як вони це говорять: «Один цілий три десятих…», ніби ті додаткові триста тисяч фунтів – це така дещиця, що її можна навіть і не помітити.)

Один цілий три десятих мільйона – саме те, що мені треба. І я ж не жадібна, правда, я ж готова розділити свій джек-пот з іншими? «Боже, – думаю я, – допоможи мені виграти в лотерею, я обіцяю щедро з усіма ділитися».

Отож на шляху до батьківського будинку я зупиняюся на автозаправній станції, щоб купити кілька лотерейних квитків. Номери обираю десь із півгодини. Я знаю, що часто випадає 44, а також 42. Але ж як щодо решти? Я виписую декілька рядів чисел на папірці й придивляюся до них, намагаючись уявити їх у телевізорі.

1 6 9 16 23 44

Ні! Це просто жах якийсь! І про що я лишень думаю? Почнімо з того, що 1 узагалі ніколи не випадає. Та й 6 і 9 теж здаються недоречними.

3 14 21 25 36 44

Це вже краще. Я позначаю цифри на квитку.

5 11 18 27 28 42

Ось це мені вже справді подобається. Цілком схоже на переможну комбінацію. Уявляю, як Мойра Стюарт читає в новинах. «Один гравець, що мешкає, найімовірніше, на південному