Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

Її привели у широку розкішну залу, посадили на високу канапу, встелену персидськими килимами. Десь згори лилося сонячне світло, райдужно виграючи в багатобарвних вікнах. Стіни мінилися дивовижними мозаїчними картинами, виконаними в химерному фантастичному стилі, ще не баченому Гіпатією. Проте дівчина не цікавилася нічим. Сіла мовчки на подушки, дивилася перед собою, прислухалася до пустки, яка розчахнула її душу навпіл і посіяла в ній безнадію.

З’явилася горбата баба, принесла кіфару. Походила довкола, приязно усміхаючись, поправила на Гіпатії складки ніжно-лілового серпанку. Подала їй кіфару. Дівчина не ворухнулася, не глянула на бабу.

— Візьми, — владно мовила баба. — Зараз прийде твій повелитель… майбутній повелитель… Він має купити тебе, чуєш? Сподобайся йому, заграй, заспівай! Той, хто привіз тебе, оповів, що ти співаєш, як богиня… Хочу чути теє… Ну, красуне, отямся, стань жінкою, а не мармуровою богинею!

Гіпатія глянула на бабу, і з її очей дихнула така туга, така безнадія, що горбата потвора замовкла. Вона поклала кіфару поруч дівчини, вийшла геть. В залі залишилися лише два охоронці — напівголі ефіопи з опущеними донизу широколезими мечами.

Незабаром почувся шум. Сторожі заворушилися, схилилися в низькому поклоні. Пролунав високий різкий голос, він щось запитував незнайомою мовою, у відповідь чулися улесливі слова горбатої баби.

Хтось м’яко підійшов до Гіпатії. Вона підвела важкі повіки, уздріла молодого високого чоловіка в гаптованому сріблом плащі, широких штанях і темно-малинових чоботях. Обличчя пришельця було бронзове, вродливе, над припухлою губою чорніли невеликі вуса, гарні вологі очі дивилися на дівчину жадібно й зацікавлено. В небаченому вбранні, з білим тюрбаном, він здавався Гіпатії казковою істотою, і щось в ній пробудилося, насторожилося. Вона важко зітхнула.

Пришелець озвався до неї. Гіпатія не зрозуміла, похитала головою. Горбата баба, без упину схиляючись в поклонах, щось сказала. Він задоволено кивнув, а потім звернувся до дівчини чистою еллінською мовою:

— Я, володар Пальміри, вітаю небачену квітку неба…

Гіпатія дивилася на нього з надією. Володар Пальміри?! Так ось куди її привезли? Це не дуже далеко від батьківщини. Може, цей володар освічений і люб’язний? Тоді він збагне трагедію самотньої дівчини і допоможе дістатися додому?!

— Чому ти тут? — провадив далі юний тиран. — Хіба для тебе оці грубі люди, оця зла і жадібна карлиця? — Баба щасливо засміялася на ті образливі слова, а супутники володаря зберігали на лицях маски запобігливості й покори. — Я візьму тебе до себе. Ти будеш окрасою мого гарему, ти будеш найяснішою зіркою на моєму небі. Радій, прекрасна еллінко! Ваші олімпійські боги не мають такої розкоші, яку матимеш ти у моїх володіннях! Заграй мені якусь пісню, богине! Хочу почути твій голос!..

Співати? Про що співати? Як вона зможе?

А душу сповиває туга, а душа рветься на частки і бринить болісними акордами. Послухай, послухай, східний володарю, плач і смуток полоненого серця…

Гіпатія тулить кіфару до грудей, торкається струн, і тривожно котиться луна по закутках зали, і завмерли в чеканні супутники тирана, і примружилися замріяно гарячі очі юного володаря. Заспівала, заголосила Гіпатія…

Сльози покотилися по щоках Гіпатії, вона з надією дивилася в очі тирана. Чи збагне, чи зрозуміє?

Він кивнув приязно, схвально глянув на горбату бабу.

— Правду сказала, дочко демонів. Нечуване чудо дістала ти. Вона моя. Матимеш за неї все, що задумала. Гей, сонячна дівчино! Послухай, що тобі скаже володар Пальміри! Чудо-риба вмирає на березі, та надійде казковий рибалка, і пожаліє рибу, і кине її в море. Та тільки не в те море, звідки викинула її буря. А вкине він її у те море, де він і вітрами володіє. І вже ніхто, прекрасна еллінко, не посміє скривдити чудо-рибу. Лише сам господар моря прийде у гості до неї, щоб насолодитися її барвами і чарівними співами. Чи збагнула мою мову?

— Збагнула, приємний володарю, — тремтячим голосом сказала Гіпатія. — Але й те ще я хотіла сказати, що у чудо-риби був друг нерозлучний, і рідні риби, і найлюбіші її серцю краї. Друг загинув, батьки далеко, і рідні краї раною ятрять серце, не дадуть жити. Не зможе гратися чудо-риба у затишному ласкавому морі…

— Всі ті слова — ранкова роса, — кивнув лагідно володар і осміхнувся. — Зійде сонце і висушить росу. Такі очі, як твої, такий голос, як твій, — не для смерті, богине! Невже ти гадаєш, що боги творять чудо лише для того, щоб кинути його одразу в небуття?! Ах, як це було б нерозумно!

Горбата баба і супутники володаря, прикладаючи долоні до грудей, на всі лади вихваляли мудрість і розум тирана, а Гіпатія відчувала, що її слова вже ні до чого: якась пружна, липка, нездоланна петля огортала її звідусюд, тисла, горнула з такою силою, що годі було опиратися.

— Гей, раби! — звелів тиран. — Кличте носіїв для цариці! Над Пальмірою сходить небачене сонце…

Дні. Ночі. Томління і нестерпне чекання. Що діяти, що робити?

Довкола євнухи, служниці. Дивляться, стежать, не дають зробити жодного зайвого кроку. Умерти б, кинутися вниз з високої вежі, — де її знайти,