Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

Симон Петлюра не бажав мати сутичок з австро-німецькою армією. Він негайно віддає наказ усім українським збройним силам перейти в наступ проти більшовиків, ставлячи завдання в першу чергу захопити Київ — столицю України.

У цей час український відділ у Житомирі вів важкі бої. Червона Армія з боку Києва разом з російськими остаточно скомунізованими відділами, що стояли в районі Бердичева, атакувала Житомир зі сходу і заходу. Український відділ під командою генерала Присовського не тільки відбив ці атаки, але й розбив ворога вщент.

Чехословацька дивізія, що мала до 10 000 багнетів і яка була розташована в Житомирі, зберігала нейтралітет, але уважно слідкувала за ходом операцій.

Головним напрямком для наступу українських сил було визначено залізничну лінію Сарни — Коростень — Київ.

Незважаючи на кількісну перевагу Червоної Армії, українські частини низкою упертих боїв розбили ворога і 1 березня зайняли Київ. Одночасно з боку Козятина до Києва прибув перший ешелон німецької армії.

У Києві виникла напружена атмосфера. В столиці України виникло дві влади — українська й німецька, відносини між якими спочатку були неясними. Становище українського командування стало дуже прикрим. Українські частини перебували у бойовій готовності і тим часом чекали з'ясування взаємовідносин. Досить було одної маленької іскри, найменшого непорозуміння, як на вулицях Києва могла розпочатися нерівна боротьба між нечисленною Українською Армією і німецькою. Вже на другий день у Києві зосередилися дві німецькі піхотні дивізії й один кінний полк. Більшість цих сил перейшла Дніпро і рушила на Лівобережну Україну, переслідуючи Червону Армію, що відступала, а решта стала залогою в Києві. В перші часи окупації Правобережної України і самого Києва як німецькі війська, так і їх командування трималися коректно стосовно українського населення і його влади. Воно не втручалось у внутрішнє життя населення, запевняючи його, що німецька армія прийшла в Україну як приятель, з метою звільнення її вад більшовиків, допомогти українському народові налагодити своє мирне життя, встановити порядок. Це трохи розрядило напружену атмосферу і заспокоїло українське населення. З поверненням Українського Уряду до Києва та після його переговорів з німецьким командуванням виявилося, що останнє лояльно ставиться до Української Армії і навіть вважає за необхідне, щоб українські частини взяли участь у бойових операціях проти Червоної Армії на Лівобережній Україні. Через деякий час українська дивізія полковника Натієва в складі чотирьох піших полків, одного кінного полку полковника Петрова з кількома батареями вирушила з Києва до Полтави, де й розпочала свої бойові операції.

Поява української дивізії на фронті викликала ентузіазм серед українського населення. На шляху її тисячі людей добровільно зголошувалися до неї. Пізніше з цієї дивізії утворився Запорозький корпус.

Українське населення за короткий час більшовицького панування вперше мало змогу відчути, що таке отой “соціалістичний рай”, який обіцяли йому московські комуністи.

Грабіж, насильство, розстріли, знущання над жінками, зневага над національними почуттями — ось що побачило воно з боку інтернаціональної московської банди. Народ уперше зрозумів, що тільки своя, українська, влада може доцільно і справедливо вирішувати питання соціального характеру, і в першу чергу — питання земельне. Гіпноз комуністичної пропаганди почав зникати серед населення. Мирний, трудовий український хлібороб почав виявляти спротив новому більшовицькому укладові життя, який докорінно руйнував його поняття про родину, мораль, релігію, власність.

Найактивніший елемент українського населення взявся за зброю, організував повстанські відділи, розпочав завзяту боротьбу проти московських комуністів. Цей протикомуністичний рух почався стихійно, неорганізоване, без керування, тому не здобув того успіху, який міг би мати. Під натиском австро-німецьких військ, регулярних частин Української Армії і українських повстанців Червона Армія розпочала поспішний відступ, покидаючи терени України.

Після повернення Українського Уряду до Києва домовлено було між ним і німецьким командуванням, що Українська Армія підлягає безпосередньо своєму військовому міністрові як в адміністративному, так і в оперативному відношеннях. Під час спільних бойових операцій українських і німецьких військ проти московської комуністичної армії вони тримають поміж собою тісний оперативний зв'язок.

У той час як австро-німецька армія просувалася до східних кордонів України, в Києві в нагальному порядку йшла переорганізація українських військових частин, що ще не встигли, з огляду на постійні бої, прийняти відповідні організаційні форми. Наше Військове міністерство вирішило в першу чергу закінчити формування Запорозької дивізії в складі 4 полків піхоти, полку кінноти, інженерного куреня, легкого гарматного полку, кінно-гірської батареї, автопанцерних частин, бронепотягів та інших допоміжних частин. З початку березня 1918 року Запорозьку дивізію під командуванням полковника Натієва в складі до 6000 багнетів, при кінному полку до 500 шабель та при кількох батареях було вислано на фронт у напрямку Київ — Полтава — Харків, де вже діяли німецькі війська.

Крім Запорозької дивізії, як у Києві, так і в інших містах, приступили до формування нових частин.

Швидка поява українських частин на фронті була вкрай необхідною з таких головних причин:

1. Присутність наших сил на фронті обіч австро-німецької армії мусила показати українському населенню, що Українська Армія існує і веде подальшу боротьбу за незалежність свого народу.

2. Австро-німецька армія в своєму русі, захоплюючи величезні склади військового майна (зброя, амуніція, харчі та ін.) навіть без бою, вважала це майно своїм здобутком. Його вантажили на потяги і негайно відправляли до Німеччини й Австрії. Українські збройні сили мали завдання в міру свого руху на схід взяти під охорону цінне військове майно, якого чимало було на величезних складах по лінії Київ — Полтава — Харків.

Українська Запорозька дивізія 4 березня прибула на фронт поблизу міста Яготин (в 75 км на схід від Києва), де німецькі війська вели упертий бій з Червоною Армією. Атакою Запорозької дивізії в чоло на станції Яготин та обходом лівого крила червоних німецькими частинами ворога було збито. Понісши значні втрати, він у безладі відступив до станції Гребінка.