Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Мені, загалом, все одно.

— А я гадаю, що ні. Тому вибач.

У великому залі чекання порожньо. Семеро сидять в кутку, мертве світло великих круглих світильників стирає з їхніх облич кольори. Наталка нажахано дивиться на супутників. Вона вже бачила ці бліді безкровні обличчя з темними колами під очима.

— Чого ти? — Мар’ян заглядає їй в очі. — Тобі зле, мала?

— Так, трохи, — Наталка стискає пальці. — Я, мабуть, втомилася. І пити хочеться.

— Зараз, чекай.

Мар’ян поквапом іде до буфету і повертається з пакетом яблучного соку. В другій руці в нього кілька пластикових стаканчиків.

— Хто ще буде пити?

Пити хочуть усі, окрім Каті. Вона сидить оддалік, похмуро споглядаючи свої черевики. Її розпирає лють. Ніхто ніколи не цінував того, що вона така розумна, обачна і правильна.

Ніхто ніколи не цікавився її твердим життєвим кредо: ніякого бруду, ніяких відхилень, життя має бути чистим і прямим, як стріла. Щоб можна було чесно дивитися людям в очі. Катя зневажає цю брудну повію Сабрину, хтозна, які там в неї хвороби. І ця дівка посміла торкнутися її! Лють переповнює Катю.

Вона роздратовано дивиться, як Мар’ян частує соком Ліку і Наталку, а Віка і Рита щось говорять Сабрині — і кожна тримає в руках одноразовий стаканчик із соком. Катя ненавидить їх усіх. Мар’ян не такий, як інші. В нього теж тверді принципи, але чому він так захищає повію? Катя до крові прикушує губу. Він має частувати соком тільки її, Катю, а більше нікого. Як він не розуміє, що всі вони — хвойди, брудні й розпусні?

— Я знайшов місця в готелі, — Орест Іванович надзвичайно задоволений. — Щоправда, там не дуже шикарно, але ніч перебути зможемо.

— То йдемо, — підводиться Мар’ян. — Дозволь, я допоможу.

Він бере Наталчину сумку і йде на вихід. Бліде світло проводжає їх до дверей.

Не дуже шикарно — це безсоромне перебільшення, коли йдеться про готель, в якому вони опинилися. Вони стоять в неймовірно старому й обшарпаному холі, за стійкою мав би сидіти адміністратор, але там порожньо. Брудні подерті завіси вкриті товстим шаром пилу, у вазонах, мабуть, колись жили квіти, а тепер там тільки потріскана земля, з якої стирчать сухі прутики.

— Так, це не «Хілтон», — Ліка роззирається навкруги. — Мабуть, прибиральниця оголосила страйк одразу по першій світовій війні, бо відтоді тут ніхто не мив підлогу.

— Так, я розумію, але ніде більше немає місць, — Орест почувається винним.

— Буває набагато гірше, — Сабрина ставить портплед і сумку на крісло.

— Ти гадаєш? — Рита звертає до неї своє веснянкувате обличчя. — Наприклад, де?

— У теплотрасі. Або на чужому горищі. Або взимку просто неба.

— Ну, якщо порівнювати так…

За кілька хвилин вони отримали ключі від номерів, припасовані до величезних дерев’яних груш. Номери виявились такими ж брудними, як і все інше.

— Якщо тут немає душової, хоч одненької на весь готель, я закричу, — Ліка приречено дивиться на брудні шпалери. — Ти зазирни під ліжко, стільки пилу я ніколи не бачила. Тут нема де ногою стати.

— А білизна чиста, — Наталка налаштована майже весело. — Щойно з пральні. Сабрино, ти куди?

— Шукати віника й ганчірку. Я в такому бруді спати не хочу. А ви хто-небудь підіть пошукайте душову. Влаштуємо санобробку. І в себе, і в хлопців.

— Це ти добре придумала, — Ліка веселішає. — До ночі ще далеко, встигнемо.

— Давно б так, — стара адміністраторка протискується в комірчину. — Ось, бери. Тут відро, ганчірки, все як слід. Потім поставиш на місце, не забудь. А душову я вам відімкну, якщо такі справи.

Вечеряють вони вже близько півночі. Чисто вимита підлога волого блищить, полірований старий стіл хизується своєю поверхнею. У дівчат мокре волосся і чудовий настрій.

— Хлопці, ви нас так розбестите шампанським, що ми нічого іншого пити не схочемо. — Ліка аж світиться від задоволення. — Гратимемо в пляшечку?

— А тобі сподобалось цілуватися з Наталкою? — весело шкіриться Мар’ян.

— Ні, але може випасти з тобою. Я живу надією.

— То нема чого покладатися на сліпий випадок, — Мар’ян ховає збентеження. — Ходи, я тебе поцілую.

— Так нецікаво, — сміється Ліка. — Ні, я так не згодна.

— Як знаєш, — Мар’ян знизує плечима. — Але я запропонував.

— Звідки ти, Мареку? — Сабрина дивиться, як витанцьовує світло в розкішному чубі Мар’яна. — Ти ж не запорізький?

— Ні. Я з Мочара, є таке село під Самбором.

— Розказуй, — Ліка вмощується на ліжку, підібгавши під себе довгі стрункі ноги.

— Тут нема чого слухати. Я виріс в Мочарі, глухе село, трохи не хутір. У мене є сестра, Дарка. Ото раз була вона в Самборі, то познайомилася з хлопцем — був там у відрядженні. Оце вам так: сьогодні познайомилась, а через тиждень йому їхати. Він забрав Дарку, розписалися в сільраді — і повіз він її. Сам із Запоріжжя, то туди й повіз. А я лишився. Дарці тоді було дев’ятнадцять, а мені — десять. Мати плакала, не хотіла пустити, а мусила. Тож сестра поїхала, а ми лишились. Тут тобі нове лихо: помирає мати. Батько ото пив, гуляв — і вклав її до могили. Мені було тоді чотирнадцять. Вісім класів скінчив, а далі де вчитись? Поїхав до Самбора, там батьків брат, стрий Іван. То