Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

здоров’я порт. Нічого кращого для нього, схоже, придумати не можна було, а тут усе ж таки залишалася надія, що одного чудового дня після обіду капітан, перебуваючи в грайливому настрої, засіче його на смерть або провалить голову ломом, бо ж усім відомо, що серед джентльменів, які борознять океани, дуже поширені такі розваги. Чим далі члени ради обговорювали цей проект, тим більше різноманітних переваг знаходили в ньому і врешті дійшли остаточного висновку, що ощасливити Олівера вони можуть у єдиний спосіб - відіславши його негайно в плавання.

Містера Бамбла вирядили розвідати, чи не знайдеться який-небудь капітан, котрому знадобився б юнга без родини й друзів, і бідл саме повертався до робітного дому із своєї розвідки, коли вже біля самих воріт йому зустрівся не хто інший, як містер Сауербері - парафіяльний трунар.

Містер Сауербері був високий, сухорлявий, маслакуватий чоловік; ходив він завжди у приношеному чорному костюмі, заштопаних бавовняних чорних панчохах і такого самого кольору черевиках. Природа виліпила його обличчя не для усмішок, але загалом він був не від того, щоб пожартувати на фахові теми. З виразом щирої радості від цієї зустрічі він плавною ходою наблизився до містера Бамбла й сердечно потис йому руку.

- Я зняв мірку з двох жінок, що померли сьогодні вночі, містере Бамбл,- сказав трунар.

- То ви скоро забагатієте, містере Сауербері,- відказав бідл, встромляючи великий і вказівний пальці в простягнуту йому трунарем табакерку, що являла собою майстерно зроблену малесеньку труну.- От побачите, забагатієте, містере Сауербері! - повторив містер Бамбл, приязно постукавши трунаря ціпком по плечу.

- Ви так гадаєте? - мовив трунар тоном, що водночас і припускав і заперечував таку можливість.- Якби ж то парафіяльна рада не платила так мало, містере Бамбл!

- Але ж і труни малі! - відказав бідл, дозволивши собі похихотіти рівно стільки, скільки це личить поважному урядовцеві.

Містера: Сауербері ці слова, як і слід було сподіватися, дуже звеселили і він вибухнув довгим, нестримним реготом.

- Що правда, то не гріх, містере Бамбл,- мовив він нарешті.- Відколи ви запровадили нову систему харчування, труни повужчали й понижчали. Але ж і нам треба мати якийсь зиск, містере Бамбл! Добре висушені дошки коштують чимало, сер, а металеві ручки приставляють каналом аж із Бірмінгема.

- Що ж,- відповів містер Бамбл,- не буває ремесла без витрат, та коли зиску нема, це, звісно, теж не годиться.

- Аякже, аякже! - підтвердив трунар.- Через те й доводиться втрачене на одному надолужувати на іншому, Ха-ха-ха!

- Певно, що так,- кинув містер Бамбл.

- Мушу, однак, сказати… - повів далі трунар, повертаючись до думок, перерваних появою бідла,- мушу, однак, сказати, містере Бамбл, що мені весь час дошкуляє одна неприємна обставина. Розумієте, найшвидше помирають люди гладкі. Люди, які жили добре, які не бідували, найпершими віддають богові душу, коли потрапляють до робітного дому. А три-чотири додаткових дошки б’ють по кишені, містере Бамбл, надто коли на шиї в тебе родина, сер.

Оскільки містер Сауербері сказав це з обуренням скривдженої людини і оскільки містер Бамбл відчув, що ці слова певною мірою кидають тінь на добре ім’я парафії, він визнав за краще звернути на інше. А що Олівер Твіст не йшов йому з думок, то про нього він і заговорив.

- До речі,- почав він,- чи не знаєте ви когось, хто потребував би учня? Тут у нас є один хлопець, якого ми ніяк не можемо спекатися, ну, просто камінь на шиї парафії… Умови вигідні, містере Сауербері, дуже вигідні!

Містер Бамбл показав ціпком на оголошення в себе над головою і тричі виразно стукнув по словах «п’ять фунтів», написаних величезними друкованими літерами.

- Господи! - вигукнув трунар, беручи містера Бамбла за оздоблену золотим галуном вилогу шинелі.- Саме про це я й хотів з вами поговорити! Розумієте… Боже, який гарний ґудзик, містере Бамбл! Досі я не помічав його.

- Так, мені теж подобається,- відповів бідл, гордовито подивившись на великі бронзові ґудзики, що прикрашали його шинель.- Штамп той самий, що й на парафіяльній печатці: добрий самаритянин 11 допомагає нещасному подорожньому. Парафіяльна рада подарувала мені цю шинель на Новий рік. Пам’ятаю, вперше я надягнув її, коли йшов на слідство в справі зубожілого торговця, що помер серед ночі у підворітті.

- Аякже, пригадую,- сказав трунар.- Присяжні дійшли тоді висновку: «Помер від холоду й нестачі найнеобхідніших засобів до існування»,- так?

Містер Бамбл кивнув головою.

- А крім того, вони, здається, ухвалили окрему постанову,- вів далі трунар.- Мовляв, якби парафіяльний урядовець, зобов’язаний наглядати за бідними…

- Казна-що! Дурниці! - перебив бідл.- Якби рада зважала на теревені невігласів-присяжних, у неї не лишалося б часу на інші справи.

- Це ви правду кажете,- підтвердив трунар.- Зовсім не лишалося б.

- Присяжні,- гримів містер Бамбл, стискаючи ціпок, як завжди, коли переймався гнівом,- присяжні - це темні, паскудні, нікчемні людці!

- Ваша правда,- погодився трунар.

- На філософії та політичній економії вони не знаються й на стільки! - мовив бідл, показуючи кінчик мізинця.

- Атож, атож,- підтвердив трунар.

- Я зневажаю їх! - буряковіючи, вигукнув бідл.

- І я, і я,- підтакнув трунар.

- Я б одного тільки хотів: запроторити отих непідкупних присяжних хоча б на тиждень-два до нашого робітного дому,- сказав бідл.- Скуштували б тутешніх правил-порядків - ураз перестали б викаблучуватись!

- Напевне перестали б,- мовив трунар і співчутливо всміхнувся, щоб стишити гнів уже вкрай обуреного парафіяльного урядовця.

Містер Бамбл скинув трикутного капелюха, витяг із наголовка хусточку, стер піт, що від злості виступив у нього на лобі, знову надів капелюха й звернувся до трунаря вже спокійнішим тоном:

- То як щодо хлопця?

- Н-ну, розумієте, містере Бамбл,- відповів трунар,- я сплачую чималий податок на користь бідних 12 .

- Гм, то й що ж?

- То я оце міркую: як я даю на них так багато, то чом би й мені не взяти з них якнайбільше, містере Бамбл. Отож, мабуть… мабуть, я сам заберу цього хлопця собі.

Містер Бамбл схопив трунаря під руку й потяг до будинку. Після п’ятихвилинних переговорів між містером Сауербері й членами ради ухвалено було,