Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

275
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 86
Перейти на сторінку:
і вхо­пить тебе за гор­ло. А ще й ті об­ра­зи, та­кі глу­пі мор­ди! Тьфу, я би то­го й на хви­лю не стер­пів. А йо­му що, жиє со­бі, як миш в хо­да­ці, та й не дбає ні про що!..

Він по­чав прис­лу­ху­ва­тись, що діється в су­сід­нім по­кої, де пі­шов Гер­ман, але не чув зра­зу ні­чо­го більше, як все те ж са­ме хли­пан­ня.

- Добрий знак на по­ча­ток… - вор­ко­тів він да­лі.- Вход­жу сю­ди з та­ки­ми на­ді­ями, а ту якась ма­ра чи ко­нає, чи що… То, пев­но, во­на са­ма. Чув я, що гад­ра пос­лід­ня… Та що ді­я­ти, для ін­те­ре­су тре­ба в’яза­ти­ся й з та­ки­ми!

Знов слу­хає. Го­мін. Се Гер­ман го­во­рить щось, але що - не чу­ти. Ше­лест який­сь. Мов­чан­ка. Знов го­мін і хли­пан­ня. На­раз луск, мов удар чи­мось твер­дим о під­ло­гу, і про­раз­ли­вий жі­но­чий крик: - Роз­бій­ни­ку! Кро­во­пий­це! Проч ме­ні з очей! Проч, най тя не вид­жу на свої очі!

Леон аж під­верг­ся на кріс­лі. Що се та­ко­го? Він по­чав слу­ха­ти да­лі, але те­пер уже за пис­ком та сту­ко­том не міг ро­зіб­ра­ти слів. Мір­ку­вав тільки, що якісь страш­ні прок­лят­тя, на­ру­га і об­ви­ни гра­дом ле­тять на Гер­ма­но­ву го­ло­ву, але за що, про що, то­го не знав.

Не знав сього і Гер­ман! Увій­шов­ши до жін­чи­ної спальні, по­ба­чив, як во­на, роз­ки­да­на і розх­рис­та­на, ле­жа­ла на со­фі з ви­дом ко­на­ючої і хли­па­ла. З її очей тек­ли сльози і про­мо­чи­ли вже ши­ро­кий кру­жок на обою со­фи. Гер­ман зчу­ду­вав­ся і не знав, що ду­ма­ти на та­кий вид. Жін­ка, ба­чи­лось, не зап­ри­мі­ти­ла йо­го вхо­ду, не ру­ша­лась, тільки гру­ди її то під­но­си­ли­ся, то опа­да­ли по­ри­вис­то, мов у ве­ли­кій на­ту­зі. Гер­ман бо­яв­ся підс­ту­па­ти до неї, зна­ючи її кру­ті но­ро­ви, але да­лі зіб­рав­ся на від­ва­гу.

- Рифко, Риф­ко! - ска­зав він сти­ха, збли­жа­ючись до неї.

- Чо хочеш? - спи­та­ла во­на, бист­ро по­вер­та­ючи го­ло­вою.

- Що то­бі ста­ло­ся? Чо­го пла­чеш?

- Чо хо­чеш? - пов­то­ри­ла во­на з при­тис­ком.- Хто ту з то­бов прий­шов?

- Та ніх­то не прий­шов. Ади, ні­ко­го не­ма.

- Не бре­ши! Я чу­ла, що вас два. Хто то та­кий?

- Леон Гам­мерш­ляг.

- А він за чим?

- Таж знаєш, у нього ни­ні зак­ла­ди­ни бу­ли, про­сив ме­не…

- Але за чим йо­го сю­да при­нес­ло?

- Слухай, Риф­ко,- по­чав Гер­ман, ви­дя­чи, що во­на не­мов ути­хо­ми­ри­лась тро­хи.- Ле­он - ба­га­тий чо­ло­вік, доб­рий чо­ло­вік, го­ло­ва не­аби­яка…

- Чи ка­жеш ти раз, чо­го він ту прий­шов, чи ні? - пе­ре­би­ла йо­го Риф­ка, стис­ка­ючи ку­ла­ки.

- Адже чуєш, що ка­жу. Тілько пос­лу­хай. Ле­он, ка­жу, ба­га­тий чо­ло­вік. А жін­ки у нього не­ма, тілько од­на донька. Чу­єш, Риф­ко, ти знаєш йо­го доньку Фан­ні? Прав­да, що дів­чи­на ні­чо­го?

- Ну?

- Знаєш, що ка­же Ле­он? «Су­сі­до,- ка­же,- у ме­не од­на до­нь­ка, а у вас один син…»

Герман не скін­чив. На згад­ку про си­на Рифка по­си­ні­ла, зад­ри­жа­ла вся, а від­так, шпур­нув­ши на­бік стільчик з-під ніг, вип­ря­ми­ла­ся і крик­ну­ла:

- Розбійнику! Кро­во­пій­це! Проч від ме­не! Проч з-пе­ред мо­їх очей..

Герман ос­тов­пів. Він не знав, що се ста­ло­ся з Риф­кою, і ле­по­тів ли­шень раз за ра­зом:

- Але ж, Риф­ко, що то­бі? Що ти ро­биш, Риф­ко?..

- Проч ме­ні з очей, пот­во­ро! - ве­ре­ща­ла Риф­ка.- Що­би тя бог тяж­ко по­бив та по­ка­рав! Що­би ся зем­ля під то­бов розс­ту­пи­ла! Іди геть від ме­не! Ти, ти го­во­риш ме­ні про си­на! Ти мав си­на? Ти мав ко­ли сер­це?..

- Але ж, Риф­ко, що з то­бою ста­ло­ся? Пос­лу­хай!..

- Нічого ме­ні від те­бе слу­ха­ти, ка­те! Що­би й бог те­бе не вис­лу­хав на своїм су­ді! А хі­ба ти слу­хав ме­не, як я го­во­ри­ла: не тре­ба ди­ти­ну му­чи­ти шко­лою, не тре­ба ди­ти­ну то­ро­пи­ти прок­ля­тою прак­ти­кою… А ти ні та й ні! Те­пер ма­єш, маєш, чо­го-сь хо­тів!

- Ну, що ста­ло­ся, Риф­ко? Я ні про що не знаю!

- Не знаєш? Га, не знав би ти, що ни­ні за день, не­лю­де який­сь. На, пог­лянь, діз­най­ся! На! - І во­на ки­ну­ла йо­му лист па­пе­ру. Гер­ман дри­жа­чи­ми ру­ка­ми взяв пім’яте, слі­зьми про­мо­че­не письмо, між тим ко­ли Риф­ка, не­мов утом­ле­на, важ­ко ди­шу­чи, знов упа­ла на со­фу, зак­ри­ла ли­це до­ло­ня­ми і тяж­ко пла­ка­ла.

Письмо бу­ло зі Льво­ва, від куп­ця, у кот­ро­го прак­ти­ку­вав Гот­ліб. Гер­ман, мур­ко­тя­чи, чи­тав: «Ви­со­ко­по­важ­ний па­не! Сам не знаю, від чо­го за­ча­ти і як роз­по­віс­ти про те, що тут у нас ста­ло­ся. Ваш син, Гот­ліб, уже три дні то­му про­пав, і вся­кі по­шу­ку­ван­ня бу­ли дар­мі. До­пер­ва ни­ні ра­но уда­лось по­лі­ції най­ти йо­го одіж, зви­ту до­ку­пи, в кор­чах на Пел­чи­нській го­рі. Йо­го ж са­мо­го до­сі ані слі­ду. До­гад­ка бу­ла, чи не вто­пив­ся в ста­ві, але до­сі не мож­на бу­ло до­шу­ка­тись ті­ла. Приїжджай­те як­най­швид­ше, мо­же, удасться нам вик­ри­ти, що з ним ста­ло­ся. Впро­чім, ко­ли б де­що вик­ри­ло­ся, за­ким ще ви діс­та­не­те се письмо, до­не­су те­лег­ра­фіч­но».

Герман зир­нув на да­ту письма: ще пе­ре­ду­чо­ра! А те­лег­ра­ми не бу­ло,- зна­чить, ні­чо­го! Він дов­гу хви­лю сто­яв мов ос­тов­пі­лий, сам не зна­ючи, що з ним діється. Риф­чин го­лос­ний плач знов йо­го прот­ве­ре­зив.

- Видиш, ви­диш,- кри­ча­ла во­на,- до чо­го ти до­вів свою ди­ти­ну! Вто­пив­ся мій си­но­чок, вто­пив­ся мій Гот­ліб!.. І чо­му те­бе за­мість него не зал­ля­ла твоя прок­ля­та кип’ячка в якій-де бо­рис­лавській бе­зод­ні!..

- Боже мій,- ска­зав Гер­ман,- жін­ко, май же ро­зум, хі­ба ж я то­му ви­нен?

- Не ти ви­нен? А хто ж та­кий? Мо­же, я? Іди, лю­доїде, не го­во­ри ні­чо­го, не стій, їдь до Льво­ва, мо­же, ще де як мож бу­де йо­го ви­ря­ту­ва­ти або хоть ті­ло від­най­ти!.. Бо­же, бо­же, за що ти ме­не та­ким чо­ло­ві­ком по­ка­рав, що свою влас­ну ди­ти­ну в гріб ввіг­нав! Та й ко­би ще тих ді­тей у нього мно­го! А то од­но-одні­сеньке бу­ло, та й то­го не­ма!.. Ой-ой-ой, го­ло­во моя, роз­пук­ни­ся!..

- Та цить же, Риф­ко, чень, ще не так зле, як на­пи­са­но. Чу­єш, що од­ну тілько одіж знай­шли! А одіж що? Одіж міг ски­ну­ти…

- А ски­нув би ти з се­бе шкі­ру твою по­га­ну!.. Ти ще ме­ні до­го­во­рюєш, до­рі­зуєш ме­не, не­лю­де! О, я знаю, що те­бе то ма­ло об­хо­дить, що тво­го си­на десь там у во­ді ри­би їдять! То­бі що! Але я! Моє сер­це

1 ... 8 9 10 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."