Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дай серцю волю, заведе у неволю" автора Кропивницький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 15
Перейти на сторінку:
по­би­ту Одар­ка по­зав­чо­ра, на ве­чор­ни­цях, як ска­зав я їй, що приш­лю у неділю за руш­ни­ка­ми, ніби зля­ка­лась і зат­ремтіла, а потім якось чуд­но спи­та­ла: "А чи бу­де­мо ж ми щас­ливі?" Далі щось та­ке на­тяк­ну­ла про Ми­ки­ту, ніби боїться йо­го… Став я її до­пи­ту­вать: хіба, мо­же, ка­жу, Ми­ки­та пох­ва­ляв­ся? Во­на за­мовк­ла й за­мовк­ла, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ла. З то­го ча­су я сер­ця сво­го не зас­по­кою! Раз по раз мені здається, що ось-ось, не­за­ба­ром, усе, чим я жив, усе, що ме­не тіши­ло на світі і що ке­ру­ва­ло моєю тяж­кою пра­цею, одіймуть у ме­не навіки… Мов ви­хор на­ле­тить, зоп­сує і пол­ама моє щас­тя…

Іван (ти­хо). За­ду­мав­ся… Чи не на­ля­ка­ти мені йо­го? Мо­же, зве­се­лю…


Семен. Не­на­че хто ба­ла­ка?


Іван (ти­хо). По­чув! (По­чи­на гар­ча­ти як со­ба­ки).


Семен (приг­ля­дається). Щось не­на­че ле­жить?


(Іван гав­ка.)


Собака, чи що?


(Іван няв­чить по-ко­ша­чи.)


Що во­но та­ке?


(Іван співа півнем.)


Справді, чи не відьма?


Іван (хут­ко ки­дається до нього і ба­ла­ка не своїм го­ло­сом). Здо­ров будь, ко­за­че!


Семен. Це ти, Іва­не?


Іван (своїм го­ло­сом). А то ж який біс! А ку­ди це ти на­ла­го­див­ся?


Семен (усміхнув­ся). Хіба ж від те­бе ви­хо­ваєшся? Од­на­че спа­сибі, що ти прий­шов, а то я тро­хи не здурів; та­ка ме­не ту­га взя­ла.


Іван. Чорт батька зна, чо­го жу­риться? Ка­жуть же, що ко­му хвор­ту­на слу­же, то він ще й хвор­ту­ну лає. Дівка йо­го лю­бить, що й душі не чує, а йо­го бе­ре ту­га! Чу­дасія, та й годі.


Семен. Та ба­ба Одар­чи­на щось мо­ро­чить!


Іван. Ска­за­но, ста­ра! Тре­ба ж по­ка­зать, що в ній вся си­ла. А мо­же, боїться, щоб чо­го не наш­ко­див Ми­ки­тин батько?


Семен. То-то-бо й є! Щось і Одар­ка ніби не та ста­ла!


Іван. Го­во­ри! Одар­ка ба­би не пос­лу­ха; не так во­на те­бе лю­бить, щоб пос­лу­ха­ла ба­би­них вит­ре­беньок, тільки…


Скубко (на по­розі). Семй­он, гов! А йди сю­ди!


Іван. Бач, он вже й гу­ка­ють те­бе. А що, тьохну­ло сер­денько? Іди ж, іди! Там вже Одар­ка виг­ля­дає те­бе з хуст­кою.


Семен (ве­се­ло). При­ходь же, Іва­не, на сва­тан­ня - ти ж у ме­не й за бо­яри­на бу­деш! Та клич усіх хлопців.


Іван. А я ду­мав, що ти за бо­яри­на пок­ли­чеш яко­го-не­будь ду­ку…


Семен. От ще що ви­га­дав! Ми ж з то­бою не чужі: пам'ятаєш, як ко­лись хрес­та­ми поміня­лись?


Іван. Я пам'ятаю, аби ти не за­був!


Семен. При­ходь же, Іва­не, на сва­тан­ня! Та збігай за од­ним за­хо­дом і за му­зи­ка­ми. (Пішов).


Іван ди­виться йо­му вслід.


Іван (один). Чуд­ний па­ру­бок: дівка без міри йо­го лю­бить, а йо­го бе­ре ту­га!… Ко­ли б ме­не так дівчи­на лю­би­ла, то бу­ла б у ме­не й со­роч­ка ви­ши­ва­на, і стьожка шов­ко­ва, а то яка у ме­не стьожка? Тільки сла­ва, що стьожка: мо­туз­ка, а не стьожка! Ех, чор­ти йо­го батька знає, здається, і ро­биш гірко, і їси усе ж та­ки не со­лод­ко! (Мах­нув ру­кою). Ех, тан­цюй, ли­хо, смійтесь, злидні! (Співа і тан­цює).





Ой чом не прий­шов,


Коли місяць зійшов,


Тоді те­бе при­нес­ло,


Як со­неч­ко ізійшло!




Ой чом не прий­шов,


Як я го­во­ри­ла, -


Цілу ніченьку


Свічка про­горіла.




Ой хто до ко­го,


А я до Па­рас­ки,


Бо у ме­не чорт­ма штанів,


А в неї за­пас­ки!





(Пішов).



Ява 4



Одарка вий­шла з ха­ти, потім Ма­ру­ся.


Одарка. От і руш­ни­ки я вже по­да­ва­ла, а й са­ма не знаю, чи ра­да я, чи не ра­да, що йду за Се­ме­на. Ко­го ж би це мені пок­ли­ка­ти у друж­ки? Піду на се­ло і, яку пер­шу дівчи­ну зустріну, ту й пок­ли­чу. (Іде на се­ло, їй на­зустріч Ма­ру­ся).


Маруся. Доб­ри­вечір! Нев­же це ти й руш­ни­ки по­да­ва­ла?


Одарка. По­да­ва­ла, сест­рич­ко!


Маруся. За ко­го?


Одарка. Ще й пи­тає! Про­сю те­бе, сест­рич­ко, до ме­не за стар­шу друж­ку.


Маруся. Ко­ли ж весілля?


Одарка. У ту неділю.


Маруся. Щас­ли­ва ти! За Се­ме­на йдеш? І він щас­ли­вий!… Бач, як то ка­жуть: "За терпіння бог дає спасіння"; хоч і дов­го жда­ла, а та­ки діжда­лась сво­го щас­тя.


Одарка. І ти діждеш!


Маруся. І… дай поки! Мій суд­же­ний, ма­буть, ще десь на припічку ка­шу їсть.


Одарка. А Ми­ки­та? Нев­же зно­ву згор­ду­вав?


Маруся (з сер­цем). Ду­же він за мною пек­лується!


Одарка. Ну, і як ти йо­го, сест­ри­цю, лю­биш? Мені здається, що я б йо­го ніко­ли не по­ко­ха­ла: та­кий у нього страш­ний пог­ляд, - мов опе­че те­бе ним, як гля­не! Та сер­ди­тий, та по­га­ний на язик!… Я й не знаю, чи він хоч сло­во лас­ка­ве ска­за­ти.


Маруся (зітхає). Че­рез те я йо­го люб­лю й по­ко­ха­ла, що не вміє він що­ра­зу ні лас­ка­ти сло­ва­ми, ні го­лу­би­ти ре­ча­ми, а од­ним пог­ля­дом усе тобі ска­же!… Орел, а не па­ру­бок! Раз тільки я учу­ла йо­го за­ко­ха­ну роз­мо­ву і сте­ря­лась: і сер­це, і ду­шу йо­му відда­ла! Зне­ва­жа він ме­не, гор­дує мною, як вітер го­рою!… Пе­ред усім ми­ром зну­щається на­до мною й глу­зує мені у вічі. А од­но сло­во тільки він ска­же, та так, як тільки уміє ска­за­ти: од­ним пог­ля­дом все скаже - і я всю йо­го зне­ва­гу за­бу­ду, і зно­ву збо­же­волію, і сте­ря­юсь!


Одарка. Бідна ти, сер­деш­на!


Маруся (зирк­ну­ла на неї). Бідна? Чо­го ж тобі так ста­ло жаль ме­не?…


Голос Скуб­ка: "А де ж це на­ша мо­ло­да?"


Одарка. Це ж вже ме­не шу­ка­ють… Ось я за­раз! (До Ма­русі). Біжи ж, Ма­ру­се, та клич усіх, усіх дівчат, а я піду ла­го­ди­ти за­кус­ку, бо ба­ба самі не вправ­ляться. Гля­ди ж, не ба­рись, при­ходь ху­тенько! (Йде). Стри­вай, і за­бу­ла. Як ду­маєш, сест­ро, ко­го мені ще пок­ли­ка­ти за дру­гу друж­ку? Пок­ли­чу Хрис­тю або Гор­пи­ну… Як ти ду­маєш? Ко­го ти раєш? (Пішла).


Маруся (див­ля­чись їй услід). Про ме­не, хоч і Хрис­тю! (Ре­го­че). Тобі б тільки ще­бе­та­ти та мліти від со­лод­ких ре­чей!… Чи тя­миш же ти, що та­ке ко­хан­ня? Ти ме­не жалієш? Ти так ба­га­та щас­тям, що й мені хо­чеш час­ти­ну йо­го уділи­ти? Дур­на, дур­на!… Од­на­че дур­но­му та ле­да­чо­му завж­ди щас­тить!… Що не го­во­ри, а, бісо­ва тінь, гар­но­го па­руб­ка підхо­пи­ла… Це відьомське чу­до! Розк­ва­сить гу­би та й ду­ма, що ось-то та­ка я красуня!… Хо­ро­ша, як кур­ка зад­ри­па­на!


(Чутно за лаш­тун­ка­ми пісню.)


Еге, це вже й па­руб­ки йдуть на сва­тан­ня!… Піду та скли­чу тобі дівчат, а потім бу­дем ди­ву­ва­тись на те щас­тя!… Ха-ха-ха! А Ми­ки­та десь запро­пас­тився!… О, те­пер я з нього пог­лу­зую!… (Пішла).



Ява 5



Омелько, Іван і па­руб­ки (йдуть че­рез кін з піснею).



1 ... 8 9 10 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"