Читати книгу - "Тато і море, Янссон Туве"

Я про все подбаю, лиш зачекайте трішки.

Родина вирушила назад, до маяка, а Татові рот не замикався, він без упину торочив про велетенську щуку. Вітер лагідно гладив верес, призахідне сонце тепло золотило увесь острів. Позад них, у глибокому затінку, серед скель виблискувало Чорне Око.

Мумі-мама поприбирала за Маленькою Мю, зачинила ляду на горище. Щойно увійшовши до кімнати, Мумі-тато зразу помітив настінного календаря.

– Це саме те, що мені потрібно, – зрадів він. – Де ви його знайшли? Щоб привести до ладу цей острів, мені треба знати лік дням. Сьогодні вівторок, це я знаю…

Тато взяв олівця і намалював велике коло у верхньому кутку календаря, що означало Прибуття. Потім двома маленькими хрестиками відзначив понеділок та вівторок.

– Ви коли-небудь бачили морських коней? – запитав Мумі-троль. – Вони такі гарні, як на малюнку?

– Можливо, – відповіла Мама. – Я не знаю… Кажуть, що художники часто перебільшують…

Мумі-троль замислено кивнув головою. Шкода, що на малюнку не було видно, має морська конячка срібні підківки, чи ні.

Усю кімнату заповнювало золотисте сонячне сяєво, яке невдовзі розіллється багрянцем. Тато стояв посеред кімнати, збираючись з думками. Настав час запалювати маяк, доки ще не стемніло. Та якщо він підніметься східцями нагору, всі, звичайно, знатимуть, чого він туди поліз. А коли зійде униз, здогадаються, що йому знову не пощастило засвітити маяк. Чом би їм не погуляти десь надворі до сутінків, щоб він міг у тиші і спокої зробити нову спробу. Інколи не все в родинному житті подобається Татові. Родина не завжди тямить, що й до чого. До того ж, вони усі так довго уже разом…

Тато повівся так, як зазвичай поводяться у хвилини поганого настрою: став біля вікна, обернувшись спиною до решти. На підвіконні лежав невід. Звичайно! Він цілком забув розставити неводи! А це важливо, дуже важливо! Тато враз відчув неймовірне полегшення.

– Увечері розставимо неводи! – сповістив він, повернувшись від вікна. – Неводи мають бути у морі до заходу сонця. Власне кажучи, відколи ми оселилися на острові, неводи слід розставляти щовечора.

Мумі-троль разом із Татом виплили в море.

– Ми натягнемо їх півколом від східного мису, – запропонував Мумі-тато. – Західний мис належить рибакові. Не будемо ж рибалити перед самим його носом, так не годиться. Тепер веслуй повільніше, доки я пильнуватиму дно.

У цьому місці дно дуже плавно спускалося углиб вигнутими піщаними терасами, схожими на величні широкі сходи. Мумі-троль веслував до мису понад дедалі темнішими хащами водоростей.

– Стій! – скомандував Мумі-тато. – Відпливи трохи назад. Ось тут гарне дно. Ми розтягнемо неводи навскоси до отих острівців. Повільніше…

Він закинув буйок з білим вимпелом і опустив невода у море. Невід рівно й неквапно висотувався з-під лап, у кожному вічку поблискували краплини води, коркові поплавки, схожі на разок перлів, завмирали на якусь мить на поверхні води, а потім поринали за човном углиб. То була спокійна робота для справжніх чоловіків, яка приносила задоволення, бо ж виконували її для блага усієї родини.

Коли вони розпустили усі три неводи, Мумі-тато тричі поплював на якірець і скинув його в море. Той майнув у повітрі хвостиком і зник під водою, швидко опускаючись на дно.

Тато вмостився на кормі. Був тихий, спокійний вечір, денні барви, поступово бліднучи, згасали у присмерку, лише над самим ялинником небо все ще вигравало червінню. Тато з сином мовчки витягли човна на берег і побрели островом додому. Коли вони вже дійшли до осикового гаю, з моря до них долинув приглушений жалібний звук. Мумі-троль спинився.

– Таке я чув учора, – озвався Мумі-тато. – Мабуть, якась птаха.

Мумі-троль подивився на море.

– Там хтось сидить на острівці, – сказав він.

– То навігаційний знак, – заперечив Тато і рушив далі.

"Уранці жодного навігаційного знаку там не було, – подумав Мумі-троль. – Там зовсім нічого не було…"

Він завмер, придивляючись. Ось тінь заворушилася, дуже-дуже повільно переповзла через скелю і зникла з очей. На рибака ніяк не подібно, той маленький і худий. Це було щось зовсім інше.

Мумі-троль струсив із себе заціпеніння і поспішив услід за Татом. Він нікому нічого про це не казатиме, доки сам не впевниться. Зрештою, Мумі-троль глибоко в душі сподівався, що він ніколи не дізнається, хто ж то сидить вечорами на острові й виє.

Прокинувшись посеред ночі, Мумі-троль довго лежав без руху, прислухаючись. Хтось його кликав… Хоча цілковитої певності в тому він не мав, може, наснилося… Ніч була такою ж спокійною, як вечір напередодні, усе навколо заливало каламутно-блакитне сяєво, серпик молодого місяця завис у небі над островом.

Намагаючись ступати якнайтихіше, щоб не побудити Маму з Татом, Мумі-троль устав з ліжка, підійшов до вікна, відчинив його й сторожко визирнув надвір. Він чув, як тихо набігають на берег хвилі, десь далеко скрикнув нічний птах, як пливуть у морі чорні пустельні острови. Ніщо не порушувало цілковитого спокою острова.

Ой, ні – унизу, на березі щось відбувалося. Чулося приглушене тупотіння швидких ніжок, плюскіт води – там щось-таки діялося. Мумі-троля охопило неймовірне хвилювання. Він був переконаний, що це стосувалося його, лише його і нікого більше. Він мусить бути там. Мумі-троль відчував усіма струнами своєї душі, що для нього дуже важливо опинитися на пляжі. Він змушений вийти у ніч і подивитися, що там відбувається. Хтось його кликав, йому нема чого боятися!

Уже біля самих дверей Мумі-троль згадав про сходи і завагався. Думка про кручені сходи, якими доведеться спускатися потемки, навіювала жах. Мумі-троль повернувся, щоб узяти зі столу штормового ліхтаря. На припічку він знайшов сірники.

Ось двері за ним зачинилися, нутро вежі зяяло внизу, немов запаморочливо бездонна криниця. Мумі-троль того не бачив, проте знав. Вогник у ліхтарі миготів, розгоряючись, врешті запалахкотів рівним спокійним полум'ям. Мумі-троль опустив скло і наважився зазирнути униз.

Світло розлякало пітьму, стривожені тіні залопотіли навколо нього, коли він підняв ліхтаря. Скільки тіней розмаїтих фантастичних форм та обрисів враз шугонули вгору-вниз стінами маяка! Це було гарно! Східці, звиваючись, вели донизу – нижче, ще нижче, іще нижче – сірі, крихкі, схожі на скелет доісторичної тварини. Темрява підстерігала їх на дні вежі, щоб узяти у свої обійми. Кожним своїм кроком Мумі-троль сполохував нові тіні, які витанцьовували на стінах перед ним. Така краса не могла налякати.

Мумі-троль ступав східцями, крок за кроком, міцно стискаючи в лапі ліхтаря, який допровадив його до самого болотистого дна вежі. Важкі вхідні двері звично заскрипіли. Ось Мумі-троль опинився надворі, і острів, осяяний холодним примарним місячним сяйвом, прийняв його у своє лоно.

"Як цікаво жити на світі! – подумав Мумі-троль. – Усе може вивернутися навиворіт, просто так, знічев'я. Сходи заворожують, і вже не лякають, а заповітна галявинка стає чимось таким, про що я й думати не хочу. Усе стається само собою, а чому – не знаю…"

Затамувавши подих, Мумі-троль рушив униз схилом гори, далі вересовою лукою, через осиковий гай. Осики не шелестіли, вітру не було. Мумі-троль сповільнив крок, прислухався. На березі панувала глибока тиша.

"Я можу їх налякати, – подумав Мумі-троль, присідаючи навпочіпки, щоб погасити ліхтаря. – Те, що тут відбувається уночі, дуже сторожке і лякливе. Острів, що живе нічним життям, дуже обережний".

Світло згасло, й острів відразу став неначе ближчим. Мумі-троль відчував його усього, від одного мису до іншого. Острів непорушно лежав у місячному сяйві і був дуже-дуже близьким. Мумі-троль зовсім забув про страх, лише прислухався. Раптом знову почулося тупотіння, хтось стрибав по піску за вільховими заростями, гасав туди й сюди, забігаючи у воду, щось хлюпотіло, над хвилями злітало біле шумовиння…

То були вони! Морські конячки, його морські конячки. Ось усе й з'ясувалося: знайдена ним у піску срібна підківка; настінний календар, на якому котилася велика хвиля, а місяць купав у ній свій черевичок; поклик, який він чув крізь сон. Мумі-троль завмер у вільшаному сховку, спостерігаючи за танцями морських конячок.

Вони гасали піщаним пляжем з високо задертими головами, розвівалися пишні гриви, а хвости майоріли, немов довгі мерехтливі хвилі. Лошички були невимовно гарними і граційними, вони добре знали про це, тож кокетували без зайвої скромності – одна перед одною, одна з одною, кокетували з островом і морем, бо їм так хотілося.

Інколи вони кидалися у хвилі, високо здіймаючи міріади бризок і висікаючи з води у місячному сяйві веселки, потім влітали з розгону під ті веселки, завертаючи очима, вигинаючи шиї та спини дугою. Ніби танцювали перед дзеркалом!

Ось конячки заспокоїлися, стояли, тулячись головами, і в усьому світі нікого для них не існувало, окрім них самих. Шкіру обоє мали немов з сірого оксамиту, може, навіть у квіточки. Вона здавалася м'якою й теплою на дотик, такою, що не намокає у воді.

Доки Мумі-троль спостерігав за конячками, сталося щось потішне, хоч і цілком закономірне: він раптом збагнув, що теж гарний, відчув себе легким, грайливим і невимушеним. Мумі-троль вибіг зі свого сховку на пляж, вигукуючи:

– Яке гарне місячне сяйво! Як тепло надворі! Літати можна!

Морські конячки сахнулися убік від несподіванки, стали дибки і зірвалися з місця галопом. Вони промчали повз нього з вибалушеними очима, гриви струменіли, немов вода, а копитця вистукували тривожним барабанним дробом. Але ж заздалегідь було відомо, що все це лише гра! Мумі-троль знав, що вони вдають переляк і насолоджуються ефектом, не знав тільки, як самому повестися – аплодувати їм чи кинутися заспокоювати? Він раптом знов обернувся на маленького, грубенького, незграбного мумі-тролика. Тієї миті, коли конячки промчали повз нього у море, він закричав їм услід:

– Ви такі гарні! Ви такі гарні! Не покидайте мене!

Збита копитцями вода високо збризнула вгору, остання веселка поринула у море, берег спорожнів.

Мумі-троль сів на піску й налаштувався чекати. Він був певний, що коні повернуться. Вони повинні повернутися, лиш би йому вистачило терпіння їх дочекатися.

Ніч ставала дедалі довшою, місяць скотився до води.

Може, їм сподобається, якщо на березі горітиме світло, яке знову привабить їх, і вони вийдуть з моря побавитися.