Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Заняття гуртка закінчилося, і всі стали розходитись. Я вийшла в коридор і побачила, що там стоять двоє хлопців з третього курсу — Женька і Олег.  Женька якраз мав грати роль Ромео, тому він, по праву мого майбутнього сценічного партнера, підійшов до мене і поплескав по плечу:

 — Що, здрейфила, мала? Не бійся, прорвемось!

 — Він завжди каже вчити всю п’єсу? — спитала я.

Я думала, що ми будемо йти по порядку — спершу вивчати слова першої дії, репетирувати її, тоді другу і так далі.

Женька закотив очі під лоба.

 — Ага, то в нього типу перевірка така. Але ти вивчи тільки свої слова, співрозмовників не треба, хіба запам’ятай зміст, щоб знати, коли тобі вступати. Та й взагалі, не переживай, дівчата тобі підкажуть, якщо що. В мене он ще більше тексту, а я не парюся.

 — У нього пам’ять феноменальна, — сказав мені Олег, киваючи на Женьку. — Він раз прочитає текст — і вже знає назубок. Талант!

 — Так, трохи є, — Женька задоволено усміхнувся.

Потім я пішла до гуртожитку вчити свою роль. Треба зазначити, що феноменальною пам’яттю, на відміну від майбутнього Ромео, я не володіла. Якби хоч репліки героїв були заримовані, а так…

Я сиділа усю ніч, так-сяк завчила деякі сцени, але розуміла, що до повної досконалості мені ой як далеко! На підтримку колежанок розраховувала мало, тому що дівчата самі хотіли б отримати роль Джульєтти, відповідно, вони або мені нічого не підказуватимуть, або наплетуть спецом  якусь маячню.

“Ну а зрештою, що страшного буде, якщо мені не дадуть цю роль? — заспокоювала я себе. — Ну, зіграю роль якоїсь служниці, мені ж легше буде. “

Але в глибині душі мені дуже хотілося, щоб режисер мене затвердив на роль Джульєтти. Не так заради “хвилини слави” — о ні, я зовсім не була честолюбною (і не є такою зараз).

Все через самого Олександра Миколайовича — я бажала, аби він похвалив мене. Ні, не так! Щоб він був вражений моїм талантом. Оце така дурна я була.

***

На парах я клювала носом. Авжеж, безсонна ніч давалася взнаки. Під партою на колінах у мене лежав розгорнутий томик Шекспіра, і я знову й знову читала блідо видруковані рядки,  які вже аж розпливалися перед очима та ніяк не бажали вкладатися в голові. 

Але заняття скінчилися, і ми пішли на гурток. 

Коли Мельник побачив мене, то задоволено кивнув головою. Видно, мій блідий і пригнічений вигляд йому сподобався.

 — Ну як, Аліно, ваші успіхи? — спитав він, ледь посміхаючись.  — Все вивчили?

 — Так, — я відповіла на диво твердо і навіть зухвало.

 — Ну, тоді добре, давайте починати. Євгене, йдіть сюди!

Женька нехотя вибрався з-за столу в задньому ряді аудиторії.

 — Третій акт, сцена побачення Ромео і Джульєтти, — сказав Олександр Миколайович. — Перевіримо, як ви знаєте свої ролі.

Ми з Женькою стали один навпроти одного, я не знала, що робити, і запитально дивилася на нашого режисера.

 — “Ти йдеш уже? Ще день не скоро буде…” — підказав він мені.

Я набрала повні легені повітря. Відчуття було, ніби занурююся під воду з головою.

 — Ти йдеш уже? Ще день не скоро буде:

це соловей, не жайворон, тобі

в пустоті вуха сторожкій віддався.

Співає він на яблуні щоночі,

Вір, серденько, мені, це соловей… — проговорила я, намагаючись робити все можливе для того, щоб мої слова звучали виразно і чітко.

 — О господи, Аліно, ви як на конкурсі читців-декламаторів виступаєте! — невдоволено перебив мене Олександр Миколайович. — Давайте ще раз, менше пафосу, більше ніжності, експресії! І не горбіть спину, тримайте осанку! 

Я повторила репліку Джульєтти ще раз. Тепер усе пішло легше. Взагалі я побачила, що не такий страшний чорт ( чи то пак, театральне мистецтво), як його малюють. 

 — Ні, ні, це жайворон, світанку вісник,

не соловей. 

Глянь, завидущі смуги

легкі хмарки на сході обшивають.

Вже зорі догоріли й день веселий

на пальці сп’явся на верхів’ях млистих.

Піду — життя, лишуся — смерть мені… — Женька таки був гарним актором, у його словах відчувалися і ніжність, і експресія, хоча в кінці тиради  він мені підморгнув, але зробив це так, щоб Мельник не побачив.

 — Тепер поцілуйте її на прощання, — раптом звернувся Олександр Миколайович до “Ромео”.

Я вся спаленіла. Цілуватися перед натовпом глядачів з малознайомим хлопцем? Я на таке не підписувалася!

Женька підійшов  до мене на крок ближче, урочисто обійняв і смачно чмокнув у губи.

 — Так, що це за цирк? — обурився Мельник. — Ви, Євгене, Леоніда Ілліча Брєжнєва граєте? Ви з Аліною — закохані, що розлучаються після першої шлюбної ночі!

Хтось із наших артистів тихенько захихотів. Я зовсім знітилася й опустила очі.

 — Аліно, дивіться на Євгена! — командував безжалісний Олександр Миколайович. — Не відводьте очей! Більше пристрасті!

Женька скорчив якусь дивну гримасу, що, певно, в його уявленні зображувала пристрасть, притиснув мене до себе і поцілував уже по-справжньому. Я тільки пискнула в його обіймах, не в змозі навіть поворухнутися.

Оце такий був мій перший у житті поцілунок.