Читати книгу - "Дозволь бути поруч, Адалін Черно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як почуваєшся? — голос Макара звучить поряд.
— Нормально.
Очі розплющити я не наважуюсь, тому зосереджуюся на відчуттях. Здригаюсь від бризок чогось холодного на моє чоло й чекаю, що почне пекти, але нічого цього не відбувається.
— Це знеболювальне, — пояснює Ізмайлов. — Так ти навіть уколу з анестезією не відчуєш.
— Що, зовсім?
— Майже.
Болю я зовсім не відчуваю. Коли за пів години мені повідомляють, що все закінчилося, я шоковано розчиняю повіки й зустрічаюся поглядом із Макаром. Він дивиться на мене згори вниз. Нижня частина обличчя прихована маскою, але навіть так я розумію, що він усміхається.
— Полеж ще кілька хвилин і можеш вставати. Мариша проведе тебе до чоловіка, — Ізмайлов підморгує, а за мить встає зі свого місця й виходить із кабінету.
— Можете підводитися, — сухо наказує Марина. — Обережно, може в голові запаморочитися.
Було б непогано допомогти мені підвестися, але вона цього, зрозуміло, не робить. Я сідаю на канапці, Марина задоволено киває і вказує на двері.
— Нам час. Пацієнтів дуже багато, а рук не вистачає. Я виведу вас у коридор і побіжу допомагати іншим.
— Добре.
У коридор виходимо разом. Марина саджає мене на стілець біля кабінету й одразу йде, а я розгублено визираю Германа. Він сказав, що тут чекатиме, але його немає. Злякався мого розпухлого носа і втік?
Збираюся набрати Стаса, щоб забрав мене з лікарні, але не встигаю. Макар зупиняється поруч зі мною, дивиться уважно:
— Ходімо, відвезу тебе додому. Хлопчик твій поїхав. Сказав, що йому терміново треба й попросив переказати тобі, що шкодує.
— Я зателефоную братові, він мене забере.
— Облиш, Олю. Я додому, мені не важко тебе підвезти.
Поки я думаю, неподалік група чоловіків напідпитку починають співати й вітати один одного з Новим роком.
— Залишатися тут небезпечно, лікарі нарозхват, медсестри теж. За тобою просто не буде кому пригледіти, поки брат їде. Ходімо.
Так і не отримавши від мене відповіді, Ізмайлов розвертається і йде до виходу, а група чоловіків співають знову. Я підводжусь на ноги й швидко йду за Макаром. Я б ні за що не погодилася, але краще з ним в автомобілі, ніж залишитися наодинці з натовпом мужиків напідпитку.
Про куртку я згадую, лише коли виходжу надвір і потрапляю під великий снігопад. Від несподіванки хапаю холодного повітря й широко розплющую очі.
— Зовсім здуріла йти роздягненою? — чую зовсім поруч.
Макар забирає з моїх рук куртку і швидко допомагає мені вдягнутися. Майже як шість років тому він збирає поли тканини попереду мене, тягнеться до каптура й ховає копицю мого кучерявого волосся. На мить мені здається, що він присяде і вставить змійку в замочок, а потім потягне його вгору. Коли ми були разом, я жодного разу не застібала верхній одяг сама. Цього разу Ізмайлов, природно, цього не робить. Загортає поли куртки й прибирає руки, наказуючи:
— Ходімо!
Його автівка припаркована за кілька метрів від клініки. Макар дістає брелок, знімає блокування й відчиняє для мене дверцята переднього сидіння. Я миттю пірнаю в салон, а за хвилину грюкають сусідні двері. Ізмайлов відразу ж вмикає обігрівач, заводить двигун і ми виїжджаємо зі стоянки.
За кілька хвилин мені стає спекотно, і я стягую каптур куртки з голови.
— Навіть не запитаєш адресу?
— Підозрюю, ти зупинилася в батьків.
— У брата, — виправляю Ізмайлова. — Але адреса та сама.
— Стас живе з батьками?
Я крадькома дивлюся на Ізмайлова. Він не знає, що мама з татом загинули? Де він був весь цей час? Чи настільки загруз у роботі, що навіть новини не дивився?
— Їх більше немає, — говорю тихо, намагаючись не згадувати, що тоді всім довелося пережити.
Западає тиша, після якої Ізмайлов чортихається й каже:
— Пробач. Не знав.
— Мої батьки розбилися в автокатастрофі трохи більш ніж рік тому. Здивована, що ти не знаєш.
— Я повернувся пів року тому. До цього навчався і практикувався за кордоном.
— А мати? — запитую. — З нею все гаразд?
Ми не були близькими з його матір’ю через те, що вона мала слабкість до алкоголю. Коли ми з Макаром зустрічалися, найнеприємнішим моментом була саме його матір. Я не любила до нього приходити, не хотіла її бачити й терпіти не могла запаху перегару, який незмінно вчувався у них у квартирі. Я кохала Макара, але ненавиділа його матір.
— Вона вийшла заміж, якщо можна так сказати, — Макар криво посміхається.
— Вона більше не п’є? — вилітає з мене.
Я миттю шкодую про кинуті слова. Запитала, не подумавши, а тепер мені дуже ніяково.
— Два роки в зав’язці. Щойно гроші з’явилися, визначив її до клініки. Особливо не сподівався, що вдасться, вона пила понад десять років, але зустріла там свого нинішнього чоловіка. Не п’ють разом. Тримаються.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дозволь бути поруч, Адалін Черно», після закриття браузера.