Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

          – Не можна залишати іменинницю без подарунка, – Леон взяв келих, а інший подав мені. – За тебе!

          Ми підняли келихи, і легкий дзвін кришталю пролунав в повітрі. Я зробила кілька ковтків. Шампанське швидко задурманило голову, додало безтурботності і надзвичайною впевненості.

          Леонід нахилився до мене і прошепотів:

          – З днем ​​народження, Діана! – ледь торкнувшись, він залишив легкий поцілунок на моїй щоці.

          Серце шалено калатало. Мені хотілося впитися губами в його губи. Обійняти обома руками, притулитися до його мужньої грудей. Але в голові кричала думка: Ти не знаєш його! Що ти робиш?!

          – Дякую, – мені необхідно попрощатися з ним. Інакше я не зможу зупинитися і сама поцілую цього спокусливого незнайомця. – Мені вже час...

          Насилу вимовила ці слова.

          Я просто не знала, як себе вести поряд з ним. Якщо я залишуся, то піддамся інстинктам, своєму жіночому єству. Жоден чоловік ще ніколи не хвилював мене так сильно, як Леонід.

          Знявши піджак з плечей, віддала його своєму новому знайомому. Наші пальці стикнулися, а мене наче струмом вдарило. Мурашки виступили на шкірі. Ох! Цей брутальний брюнет розбурхує в мені бажання відчувати його дотики.

          Я дивилася на нього – такого елегантного, мужнього, сексуального. Бажання залишитися з Леонідом горіло в мені вогнем. А розум волав, що треба швидше тікати!

          – Ти точно не можеш залишитися?

          Я не хотіла прощатися з ним, не хотіла йти звідси. Але думка про те, що батьки можуть побачити мене з чоловіком, набагато старшим, ніж я, не давала спокою. Моє подальше перебування тут може привести до конфлікту.

          – Вибач, але мої гості зачекалися мене.

          От я брехло! Хіба мені зараз до гостей?

          – Було приємно познайомитися. Всього найкращого!

          – Мені теж. Ще раз вітаю.

          Я попрямувала до виходу.

          В кулаку міцно стискала подарунок. Обернувшись, я ще раз подивилася на Леоніда. Він стояв, упершись плечем на дерев'яну балку. Його руки були схрещені на грудях, в одній він тримав келих. Він підняв його вгору, салютувавши мені. Чомусь я сприйняла цей жест, як прощання.

          Чорт! Який же він привабливий!

          Я повернулася за столик, де шум і веселощі не вщухали. Ніхто не звернув уваги на мою відсутність. Всі звикли, що я не перебуваю довго на застіллях. Тому моя тимчасова відсутність нікого не збентежила.

          На душі бушував ураган. В голові носилися тисячі думок. Не хочу сидіти тут і робити вигляд, що мені весело. Мене шалено тягне до Леоніда. Хочу повернутися на терасу і бути з ним.

          – Доню, щось трапилося? – мамин голос перервав потік моїх думок.

          – Ні, я просто втомилася. Поїду додому.

          – Діана, сьогодні ж твоє свято! – обурилася мама.

          – Надя, ти ж знаєш, що їй ці посиденьки не подобається, – тато встав і підійшов до мене. – Пішли, викличу тобі таксі.

          Приїхавши додому, я поспішно прийняла душ і забралася в ліжко.

          Лежачи в темряві, подумки прокручувала події сьогоднішнього вечора.

          Я злилася. На свою сором'язливість, яка позбавила мене жаданого поцілунку. На те, що втекла від Леона, хоча насправді хотіла залишитися. На те, що могла поспілкуватися з ним, а натомість переживала через дрібниці, які на той момент не коштували ні найменшої уваги.

          Варто було мені закрити очі, як його образ одразу з'являвся в моїй голові. Звабливого і одночасно брутального брюнета, з чарівною усмішкою і спокусливими губами.

          Цей чоловік викликав в мені незрозумілі досі почуття. Невідомі раніше емоції. Зовсім несхожі на ті, що я відчувала до Макса. Щось всередині переверталося, стискалося, внизу живота пульсувало. Серце прискорювало ритм, при згадці м'якого голосу Леоніда, його лагідного поцілунку. Вперше я хотіла відчути чоловічу ласку своїм незайманим тілом.