Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Ну-у-у… Наприклад, у Мінвуглепром вас можуть перевести і в обхід посади гендиректора ВО «Донецьквугілля» чи якогось іншого. Хочете так?

– Але ж посада гендиректора – це безцінний власний досвід. Побоююсь, що, не маючи такого, мені в Мінвуглепромі буде важкувато.

– Отже, не домовимось? – скривив губи візитер.

– Отже, не домовимось.

– А якщо раптом?..

– Послухайте, – Сургай знов зиркнув на годинник на своєму столі, – ми з вами проговорили більше десяти хвилин, а у мене попереду справді важлива нарада, як я й попереджав. Отож давайте відкладемо цю нашу розмову на завтра.

– Так справа ж дрібнесенька!..

Однак головний інженер лише уточнив:

– Тільки не приходьте до мене, будь ласка. Завтра ввечері я до вас у «перший відділ» сам зазирну. Ось, дивіться…

Він підтягнув до себе перекидний календарик і зробив у ньому якусь помітку, далі ж заходився вивчати якісь папери. Очевидно, це мало означати завершення розмови.

– Ну що ж… як знаєте! До завтра, то й до завтра. Хай буде так, – пробурмотів візитер і вийшов з кабінету, не озирнувшись на його господаря.

1978. «Незручна» рідня

Київ, весна 1978 року

Наприкінці лютого Гелена Сергіївна отримала два оглядових ордера. Тепер вона вся перебувала в радісному передчутті того, що нарешті полишить осоружну відселенку на Валах із загальною кухнею, туалетом, тарганами і сусідами та переселиться в окрему квартиру з усіма зручностями. Коли їхня родина переїжджала з одного міста в інше, то Гелені Сергіївні одразу ж надавали відомче житло – але не в Києві. Для початку їх запхали у подільську комуналку і вже котрий рік годували обіцянками забезпечити нормальні побутові умови.

Здавалося, з будівництвом у столиці УРСР все було гаразд. Забудовувався Виноградар, немов гриби після дощу, виростали панельні висотки на Оболоні, – але кияни не надто охоче переселялися туди. Гелена Сергіївна регулярно відвідувала райвиконком, де намагалася довести, що заступник головлікаря психіатричної лікарні має думати про персонал і піклуватися про пацієнтів, а не сушити мізки над поліпшенням жахливих побутових умов.

І тим не менш з місяця в місяць справа не просувалася ні на міліметр. Навіть похід до міськвиконкому торік у грудні обернувся черговою безвідповідальною обіцянкою:

– Товаришко Уханьська, ну чого це ви, чесне слово?.. Потерпіть ще трохи. Ну-у-у, трішечки! Два-три місяці, доки новий рік розпочнеться… Запевняємо, ви залишитесь задоволені.

Не домігшись свого навіть у міськвиконкомі, вона втратила всяку надію. Льоні добре, він весь час то в одному рейсі, то в іншому. Він звик зупинятися у пошарпаних готелях і гуртожитках. А їй як?! А Валерці?..

Звісно, Київ – це Київ. Тут і клімат нормальний (хіба що через наявність Київського водосховища вологість повітря підвищена), і з продуктами все гаразд. Але вся ця жахлива епопея з відселенкою перебувала просто поза межею здорового глузду.

Таким чином, Гелена Сергіївна вирішила потерпіти обіцяні у міськвиконкомі три місяці, а далі збиралася поговорити з чоловіком про переїзд куди завгодно! Чи то знов у Ташкент – нехай там і стаються час від часу землетруси… Чи то в Сибір – нехай там і виділяють по кілограму м’яса на людину на місяць… Та хоч би туди, куди Макар телят не ганяв!.. Хоч би до біса на болота!.. Тільки б у окрему службову квартиру. Тут, на Україні, вона навіть пісню по радіо часто чула:

Не піду я за тебе –

Нема хати у тебе, у тебе!

Постав хату з лободи,

А в чужую не веди, не веди!

Чужа хата такая,

Як свекруха лихая, лихая:

Хоч не лає, то бурчить –

А все ж вона не мовчить, не мовчить!..

Після того як Льоша переклав та пояснив зміст цих слів, Гелена Сергіївна подумала: до чого ж мудрий народ склав таку пісню! Отож почекати іще два-три місяці… До кінця лютого себто.

І треба ж такому статися, щоб саме наприкінці лютого їй нарешті (нарешті!) видали одразу два оглядових ордери – на вибір. Що за стадо мастодонтів здохло у найближчому лісі?! Звісно, Гелена Сергіївна забрала Валерку зі школи й вирушила на огляд запропонованого житла.

Перша адреса знаходилася по вулиці Фрунзе, там неподалік трамвайної колії добудовувалася акуратна цегляна шестиповерхівка, друга квартира розташовувалася в капітально відремонтованому будинку неподалік Житнього ринку. Квартира на Фрунзе була відкинута одразу, хоч і складалася з трьох затишних маленьких кімнат… Але низькі стелі в два з половиною метри створювали враження вузької тісної клітки. До того ж трамвай майже під вікнами… Ні-ні-ні, це нікуди не годилось!

Будинок на вулиці Хорива спочатку справив на Гелену гнитюче враження, оскільки був старшим, ніж осоружна відселенка на Валах, а ремонт… А що там той ремонт, навіть капітальний?!

Отже, коли вони з Валеркою піднялися на третій поверх, Гелена вже обдумувала гнівну промову у виконкомі, коли вертатиме ордери. Але щойно вхідні двері відчинилися і вони здолали довгий коридор – враження про квартиру негайно змінилося. Тут іще повним ходом йшов внутрішній ремонт, але величезні вікна, височезні – майже чотириметрові стелі та просторі кімнати!.. А затишна кухонька!.. А невелика ванна кімнатка!.. Й навіть окремий туалет!.. Та це ж чудово, просто чудово!

– А чи можна перегородити оцю велику кімнату навпіл? – звернулася Гелена Сергіївна до виконроба. Той крекнув, почухав потилицю, похитав головою і висловився в тому сенсі, що він би перегородив що завгодно і як завгодно – але що скажуть у ЖЕКу, в ЖЕУ та особливо у будівельно-монтажному управлінні?.. Гелена Сергіївна наполягала на своєму. Виконроб почав морщитися і крекати сильніше.

Втім, Валерку все це не обходило. Він озирнувся до матері, кинув через плече, що обирає собі дальню кімнатку, з якої є вихід на балкон. А потім прочинив двері й вискочив назовні. Виявилося, що доки вони оглядали квартиру, на вулиці пішов сніг, а мороз подужчав. Валерка скинув з перил пухнастий шар свіжого, схожого на вату сніжку… і негайно почув гучний дівочий зойк:

– Ай, хто там снігом кидається?! Не робіть так більше!!!

Юнак позирнув униз і побачив, що на сусідньому балконі сидить дівчина, здійнявши догори невдоволене обличчя. Їхні очі зустрілися… і немовби блискавка промайнула перед очима ошелешеного юнака!..

– Як тебе звати? – пробелькотав він.

– Гертруда, – зніяковіло відповіла дівчина і сором’язливо опустила очі.

– Як незвично і романтично, а ще-е-е…

Юнак раптово замовк, спіймавши себе на тому, що розмовляє віршами. Втім, дівчина одразу заперечила:

– І зовсім тут немає романтики, облиш!

– Чому це раптом?

– Бо «Гертруда» – це дурнувате скорочення від «героїня труда».

Валерка зібрався заперечити, але з кімнати пролунав мамин голос:

– Валеро, нам час іти!

Отож він