Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

444
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 119
Перейти на сторінку:
кінець». При цьому дивлячись на вогонь, що поглинав аркуш за аркушем, чомусь не відчував ніяких негативних емоцій. Навпаки, це полум’я, здавалось, очищувало його помисли й освітлювало подальший шлях. Непростий, звивистий, тернистий… але той самий шлях, яким не пройде більш ніхто. Тільки він – майбутній прозаїк-фантаст Спартак Сивак. Хлопець навіть нашіптував при цьому:

– Нічого, нічого, я ще візьмуся за літературу як слід! Лише б школу закінчити, а там і виш… Але своє я ще візьму, й ніхто мені не завадить. Ось побачите. Колись-то всі побачать, як я візьмуся за цю справу!..

Дізнавшись про спалення дебютного рукопису свого любого хлопчика, мама Гатя на пару хвилин відірвалася від мідного тазика, в якому саме закипало бурштиново-прозоре абрикосове варення, ніжно поцілувала сина в чоло й мовила:

– Молодець, мій хлопчику! Хоча ти міг би дати мамі почитати своє творіння, перш ніж спалювати, однак у цілому ти вчинив правильно. Молодчинка! Ну її, ту літературу, до біса. Простішим треба бути. Простішим і скромнішим… А літературою цією клятою нехай займаються всякі шлепери, як той наш родич Додік Ґрінбаум. Ото вже точно кажуть: «Шмок[8] Додя в нашому взводі», – це саме про таких, як він!..

Кабінет технічного директора – головного інженера Виробничого об’єднання «Донецьквугілля», Донецьк, жовтень 1977 року

– Дозвольте, Миколо Сафоновичу?

Не встаючи з місця, господар кабінету подивився на візитера з погано прихованим незадоволенням і доволі сухо мовив:

– А чого це ви до мене в гості проситесь? Ми видобуваємо вугілля глибоко, проте ви «копаєте» ще глибше… Отож це не вам до мене, а мені до вас ходити в гості треба, як до рекордсменів з глибини «копання»… в душах.

– Ну-у-у, знаєте… – абсолютно сірий, нічим особливим не прикметний чоловічок, який завмер на порозі, на мить скривив губи, імітуючи посмішку, й сказав: – Це вже як коли виходить. Іноді ви до нас, а іноді й ми до вас!.. Як для справи краще, так ми і робимо, вірно?

– До речі, про справи!

Сургай кинув зосереджений погляд на годинник, що стояв ліворуч на столі, звірив час з наручним годинником і зауважив:

– У мене, на жаль, не надто багато часу, бо за сорок п’ять хвилин «генерал»[9] збирає нараду, а я все ж таки головний інженер…

– О-о-о, Миколо Сафоновичу! Сорок п’ять хвилин – це ж цілий урок у школі. За сорок п’ять хвилин діти встигають вивчити…

– Вибачайте, але у мене на контролі справи значно важливіші від тих, з якими стикаються школярі.

– У такому разі переходжу до справи.

Якщо досі неприкметний чоловічок тупцяв на порозі, то тепер без всякого запрошення та інших церемоній широким кроком наблизився… майже підбіг до столу головного інженера і повідомив скоромовкою:

– Миколо Сафоновичу, від вас вимагається зовсім небагато. Лише коротка характеристика на того, з дозволу сказати, антирадянця, про якого ми говорили лише позавчора…

– Це про Стуса, чи що?..

– Тихіше, Миколо Сафоновичу, прошу тихіше! Раптом нас почують…

– Хто почує?! – щиро здивувався Сургай. – Тільки ваші люди й почують, оскільки слухають нас саме вони.

– Миколо Сафоновичу, ну, не треба!..

– А що ви мені зробите?! В шахту відправите?! Пхе!.. Та я там і так щодня буваю, знайшли чим лякати.

– Нагадаю, що ви буваєте там як техдиректор і головний інженер. Натомість рубати вугілля, як простий трудар… як усі прості трударі-шахтарі!.. Ох, навряд ви цього захочете, ох, навряд чи!..

– Ви обіцяли коротко, – нагадав Сургай.

– То напишіть характеристику, яку ми просимо, і я вмить зникну.

– Повторюю, я з цим чоловіком ніколи не зустрічався. То як же можна характеризувати незнайомця?!

– Можна просто поганими словами, – мовив візитер з незворушним виглядом, – а можна і найгіршими, не гублячись у виразах. По-шахтарськи.

– Послухайте ще раз уважно…

Сургай глибоко вдихнув, потім видихнув і продовжив:

– Ви казали, що цей самий Стус Василь Семенович у шістдесят першому – шістдесят третьому роках спочатку викладав українську мову та літературу в якійсь там горлівській середній школі?

– Казав.

– А потім працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська»?

– Саме так.

– Ну, а я в ці роки був директором шахти «Восточная», а саме в шістдесят третьому році мене перевели директором на «Мушкетовську-Заперевальну». Отож «Октябрська» тут зовсім ні до чого…

– Але ж «Октябрська» шахта в Донецьку! А ви тепер, вважайте, друга посадова особа у Виробничому об’єднанні «Донецьквугілля»…

– І тим не менш я не писатиму ані рядка про того, кого в очі не бачив!

– Миколо Сафоновичу, ну, не треба!..

– Що ви маєте на увазі?

– Відмовок цих не треба. Ви Ісуса Христа в очі не бачили, тим не менш вважали за можливе від його імені людей лякати.

Привалившись грудьми до стільниці, Сургай схилив якнайнижче голову й різко видихнув. І треба ж такому статися, щоб йому і досі пригадували ту давню історію дурнуватого розіграшу Варьки-Соньки!..

– Послухайте, ви б іще про старі калоші мого дідуся згадали, – мовив стомлено головний інженер. – Це ж коли сталося?!

– Без малого чверть століття тому, – негайно відповів візитер. – І тим не менш хоч як давно це сталося, але факт запеклої релігійної пропаганди, нехай і ненавмисної, у вашій біографії мав місце. Гадаєте, нам було аж так легко заплющити на це й не псувати вашу кар’єру?

– Отож тепер ви хочете…

– Взаємності, всього лише взаємності: ми весь час не псували кар’єру вам – тепер ви допомагаєте нам.

– Укотре повторюю, що ми з цим товаришем Стусом ніколи в житті…

– Та з яким товаришем, Миколо Сафоновичу, з яким товаришем?! Не знаю, забули ви чи просто не надали належної уваги, однак, перебуваючи на даний момент у процесі перевиховання в мордовських таборах, цей самий Стус Василь Семенович подав до Верховної Ради СРСР заяву на предмет позбавлення його радянського громадянства.

– Як це?!

– Та отак, Миколо Сафоновичу, отак! Для нього бути радянським громадянином – це, бачте, все одно що бути рабом. І от на такого, з дозволу сказати, «товариша» ми всього лише збираємо всебічні характеристики! Невже не дасте?! Та він же ж негідник, Миколо Сафоновичу! Та таку вошу до нігтя й розчавити – це ж святе діло!..

– І тим не менш при всебічному моєму бажанні…

– Миколо Сафоновичу!

Погляд візитера раптом зробився злим, завдяки чому він став віддалено скидатися на карикатурного хижого птаха, яким його зазвичай малюють у сатиричних журналах:

– Миколо Сафоновичу, ваша кар’єра розвивається дуже вдало, ви, безумовно, чоловік талановитий. Ще рік чи два на нинішній посаді, й у вас є всі дані, щоб вийти в «генерали». А там і до міністерства рукою подати… А хочете прискорити цей процес?

1 ... 7 8 9 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"