Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе 📚 - Українською

Читати книгу - "Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе"

802
0
12.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гурійський щоденник" автора Гіоргі Кекелідзе. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 24
Перейти на сторінку:
ж узагалі — щось дивне. Це час, коли життям керує наше шосте відчуття. Іноді я думав, що все створено саме так, але робив крок, а позаду мене все повністю розчинялося. А часом мені здавалося, що всі ці люди і природа — не що інше, як придумані для мене декорації, кожна з яких мала своє значення, тому частенько озирався назад, щоб розгледіти реальність. Якось Гімберг сказав мені: «У мене теж виникли подібні відчуття. Однак ці дивні речі відбуваються зі мною й досі, я нещасна людина, й у цьому винні мої предки». Датіко і «та жінка» все ж одружилися. Пізно, та все ж...

Так сталося, що Датіко став радянським службовцем, і одного разу його відправили у справі до Аджарії. Це було наприкінці серпня. Щоб освіжитися, Датіко зайшов у море. І кінець. Його шукали до вечора. У Гурії кажуть, що на Маріамоба[24] море обов’язково когось забирає. Інакше й бути не може. Після того випадку в дружини Датіко двоє дітей загинуло, один захворів. А сама вона випадково облилася окропом і спекла собі півтіла. «У неї і без того згоріла вся душа, — говорив Гімберг, часто хрестився і безупинно молився. — Господи, прости мені ту ніч, коли мій дід Датіко прокрався до святилища родини Накашідзе й украв каблучку, яка висіла на іконі Божої матері. А незабаром до влади прийшли більшовики, і за каблучку на пальці йому вже не було страшно», — продовжував молитися Гімберг. Так він молиться і досі.

* * *

Гурійці — народ сакральний. Свого часу Гурія була сповнена якогось особливого містицизму. Це я про інопланетян, яких Джемал і Зуріє бачили на чайних плантаціях. І Джонді був там. Хто-хто, а він ніколи не буває напідпитку повірте. З кладовища Бохваурі лунали голоси небіжчиків. Гела долонею утримував ложку. Кашпіровський, Кашпіровський. Газета «Лібо»: «Рука мертвої свекрухи потягла невістку до лісу, де її зґвалтувала змія. Віруйте у Всевишнього! Купуйте нашу газету! Теща зробила зашіптаний талісман із вовчих іклів і жиру». Страх і ненависть.

Якось до нас приїхала жінка-екстрасенс. У мене часто боліла голова, тому її привели до мене. Вона помацала мою голову. Подейкували, що в її руках біогени, чи біоструми, чи як вони там називаються... Вона водила рукою, а потім трясла нею, ніби хворобу обтрушувала. Коротше, цілий ритуал. Частина великого неповторного трагікомічного карнавалу 90-х. Гурійці багато з чим «борються»: не віддають борги в свята, не залишають відрізані нігті — їх треба спалити, бо інакше біс забере, побоюються почути крик зяблика неподалік від будинку... Одним словом, Гурія — це край містики, притулок страхів, очікування майбутнього болю, а не радості. Тут і заговорюють, і благословляють. Перший тост тут обережний — тост за мир. Другого лютого, на свято Жіргжілоба[25], розпалюють багаття, насаджують на палицю гумові галоші, щоб полум’я було чорним, страхітливим, і кричать: «Гей, хвостаті, забирайте все погане, а хороше залиште! Гей, хвостаті, забирайте не добре, а погане!».

Розділ VII. Шакро

«Як опісля дощу розпогодиться, піди, прив’яжи корову, а то вона з’їсть усі горіхи».

І ти прив’яжеш корову і сидиш. Корова пасеться, потім утомиться і вляжеться, відмахуючись від мух. А ти думаєш про школу, про дівчинку, яку любить весь клас. І ти. Думаєш про приставки «Денді» і «Сюбор», яких у тебе, напевно, ніколи не буде, і тому мрієш про «Денді» сусіда і про п’ятий тур «танків», про ламборджині на наклейці «Турбо», або про мотоцикл Bimota, який у тебе з’явиться, коли виростеш і розбагатієш. А ще про ботаси з підошвами, що світяться. І раптом корова повернеться до тебе і загляне в твої очі. І ви з коровою будете дивитися один одному в очі. Хвилини дві–три. Вона відвернеться і продовжить жувати траву. І ти продовжиш думати про ботаси, «Турбо» і фінальний футбольний матч 94-го року, про гравця Баджо під п’ятим номером. Одним словом, чи є щось довше і більше буколічних годин?

А потім піде дощ. Коли в дитинстві йшов дощ, мама відпускала мене в школу з парасолькою, і це вважалося найганебнішою справою. Ганебнішими за це були лише рейтузи і стіна. Тому, щойно я забігав за поворот, складав парасольку і залишав її в одному покинутому будинку, позаду старої поштової скриньки. Сам же, мокрий, йшов до школи як герой.

А на зворотному шляху дощ ішов рідко, і стояла найсиріша на світі погода. Я простував дорогою, і, як цього вимагала традиція, перестрибував через калюжі. Барви розливалися калюжами — це проїхала рідкісна у цих місцях машина і строкато закрапала їх бензином.

І ми йшли веселі, зовсім не в лад із цією сумною погодою. А коли мене посилали за дровами, то одягали в дідівський бушлат. Дощ мав запах цього бушлата. Незабутній жорстокий запах. Бушлат не тріскався і не зношувався, навпаки, це тебе він зношував. А його запах навряд чи назвеш запахом, — це надто ніжне слово. І взагалі запахи — це щось убивче, ціле людське відкриття, над яким варто замислитися. Є ще запах папороті, або щойно висушеного чаю.

Коли йдеш сільською дорогою, то не можна не відчути запах козячого гною, мокрої собаки, будинку, кімнатного повітря і знову запах будинку, а також багато інших сільських «ароматів».

А ще: метафора гурійського дощового осіннього ранку 90-х років — закопчене скло лампи. А закопчене, тому що напередодні допізна перебирали горіхи. То вітерець задував, то стара підкручувала фітіль. А метафора не в закіптюженому склі, а в тому, як його чистять вранці, вирваними зі старих книг сторінками. Такою була доля старих книг у Гурії — бути спаленими у вогні, використаними в туалеті або при такому ось чищенні закіптюженого лампового скла. Як курей на заріз, знімали книжки з полиць. З єдиною відмінністю: книги перед смертю не кудкудакали. Хіба що якийсь смуток випромінювала в очікуванні інквізиції «Всесвітня історія» 1974 року для четвертокласників або збірка віршів під назвою «О, мандарине, ти золото Гурії, що сяє в срібних руках колгоспу».

Ви бачили, як запалює вогонь фраза: «Ветеринар Схіерелі закотив рукава і мовив...»? А що мовив ветеринар Схіерелі, не відаю, бо сторінка на моїх очах почорніла.

Дід мій повісився за дощової погоди. Я побачив, як він висів, але мене одразу відігнали. А в день похорону я придивився до нього: хворе око, на яке він був сліпий, трохи запало. А рот був міцно і нервово зімкнутий, ніби дід на нас злився.

Він писав вірші й узагалі вважався людиною романтичною, проте здатною і на прагматичні справи.

1 ... 8 9 10 ... 24
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе"