Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

На верхній відкритій палубі народу теж було повно.

Потужний багатоповерховий пором, розриваючи тупим рилом хвилі Ла-Маншу, мчав нас до Дувра, чиї крейдяні скелі білою смугою виднілися вдалині.

Ще півгодини і подорож скінчиться. Взявшись за руки, ми проминули ряд заповнених ущерть лав і помандрували вбік носа, де народу було значно менше.

Попереду за туманні береги Британії в далекий океан падало втомленою кулею рожеве сонце. Легкі білі хмари, підсвічені знизу його вечірнім смутком, здавалися крилами янголів, що вели у високому небі свою тиху розмову, а їхній шепіт, зливаючись з плюскотом води за бортами, заповнював увесь простір тою первісною радістю буття, якою, либонь, наповнюється серце немовляти, коли до нього притискаються лагідні мамині груди.

Не поспішаючи займати вільні місця, ми пішли на самий ніс, туди, де фальшборти сходилися у заокруглений кут. Спершися ліктями на важкі дубові бильця, Катерина спочатку дивилася в туманну далечінь, а потім заглянула вниз, туди, де назустріч нам неслася морська поверхня. Деякий час вона спостерігала збурену хвилями стихію, а потім, розвернувшися до мене, спитала:

— Нащо живе людина?

Морський вітер, забігши їй за спину, розтріпав волосся і його кінчики торкнулися моїх щік. Курт Кобейн на грудях затріпотів від прохолодного вітряного подиху, а може, то затріпотіло моє серце. Я нічого не відказав. Вона ж, кинувши пляжну торбу додолу, обняла мене рукою за шию, притягла до себе і поцілувала. В’юнкий гарячий язик розтулив мої губи і я, примруживши очі, втратив відчуття реальності.

За цією сценою, сидячи на лаві неподалік, спостерігав середніх років чолов’яга із сивою борідкою, який усе щось креслив у своєму записничку. Якщо придивитися, в ньому легко було впізнати видатного американського режисера Джеймса Кемерона, який нині працював над сценарієм до свого культового фільму «Титанік», що вийде на екрани в 1998 році й візьме рекордні одинадцять Оскарів. Головні ролі у фільмі зіграють Кейт Вінслет і Леонардо Ді Капріо.

Саме в ту мить, коли двоє незнайомих йому молодих людей у носовій частині порома злилися у пристрасному поцілунку, він записав: «Романтична сцена на носі пароплава. Головні герої цілуються. Звучить пафосна музика. Тему обговорити з композитором».

А найближчим часом на нас уже чекала британська митниця і перші кроки по англійській землі.

У звичному колі артистів ми знову стали наче добрі знайомі, й уся непевність ситуації ховалася в невизначеному слові «наче», бо ґрунт під ногами колишніх «брата і сестри» провалився і ми сторчма летіли кудись у прірву під шепіт чи то демонів, чи то янголів, чия присутність завжди відчувається там, де народжуються нові почуття і стосунки.

Після посадки до автобуса розійшлись на свої місця і зачаїлися, мов миші, тихо міркуючи кожен про своє.

Усю ніч від самого Лондона неслись яскраво освітленими автострадами на північ, зрідка зупиняючись біля сяючих при дорозі «Бургер Кінгів». Десь у північному Кенті у вікна бризнув рідкими краплями нічний дощ і вже не відпускав до самого ранку.

Мірно гудів двигун старенького «Мерседеса», прориваючись басовою нотою крізь тиху мелодію, що лилася зі слухавок плеєра, який я поклав на порожнє сидіння поруч із собою.

То був Френк Сінатра. Не міг себе зрозуміти: чи був щасливий, чи геть нещасний. Нарешті втомившись від цих рефлексій, попросив хлопців налити мені чарку горілки, а потім приєднався до гри у преферанс, яка тривала до самого ранку, аж поки в перших променях вранішнього сонця вдалині не виблиснули мутні води Рівер Аус, і ми, втомлені нескінченними «розпасами», не розповзлись по своїх закутках, так і не закривши гру.

Я розгорнув на колінах паперову мапу і прикинув, що години через дві мусять розпочатися перші відножини гірської Шотландії. «Ну, тепер уже точно не засну», — подумав я і лише на хвилинку примружив очі.

Прокинувся вже о першій дня, коли моя подруга, актриса антрепризної трупи театру «Золоті ворота» Катерина Мендес злегка потрусила мене за плече і, майже приклавшися пухкими губами до вуха, прошепотіла: «Оресте, ми майже приїхали». Пасемко її каштанового волосся торкнулося моєї щоки, залишивши по собі тонкий запах лавандового насіння.

Я різко розплющив очі, бо бачив дивний сон, і крізь зникаючі видіння спершу згадав її слова, проказані мені вчора на вухо, а вже потім перевів погляд на димчате скло в каламутних розводах пилюги, яку залишив по собі настирливий англійський дощ.

Там, на поромі, перетинаючи Ла-Манш, вона сказала: «Здається, я у тебе закохалась».

Глава п’ята

Із самого дитинства навчився я бачити дивні сни.

У тих снах приходив до мене сивий старець у білому хітоні, якого я називав Наставником.

Він розповідав дивні казки, головним героєм яких був я сам. У казках переважно йшлося про битви і пригоди, які траплялися зі мною в різні часи.

То бачив я себе давньогрецьким золотошоломим воїном, то давньоримським центуріоном, то козаком Мамаєм, то скандинавським вікінгом.

Набуваючи у сні чарівних здібностей долати час і простір, я мандрував у століттях, зустрічаючись із видатними історичними постатями: брав участь у Хрестових походах разом із Фрідріхом Барбароссою, стояв на одній палубі з Магелланом, переходив Рубікон разом із Цезарем і будував форт Несессіті разом із Джорджем Вашингтоном.

Від початку сновидіння я не міг знати, який кінець на мене чекає. Чи все завершиться солодким щастям перемоги, чи страшним нічним кошмаром, у якому мені зносили голову моргештерном чи палили на вогнищі, труїли газом при Іпрі, чи саджали голого на мурашник біля в’єтнамського селища Сонг Мі.

Коли підлітком розповідав про ті сни батькам, вони сміялися:

— Просто ти читаєш багато історичної літератури, от тобі воно і сниться.

Тоді в автобусі я теж бачив дивний сон.

Наснився мені невеличкий квадратний зал, оздоблений білим мармуром, із чотирма вікнами, завішаними легкими мережаними фіранками. Раз у раз крізь вікна до кімнати залітали голуби і від тріпотіння їхніх крил фіранки напиналися повітрям, що пахло свіжими персиками.

За вікнами я побачив сад, де в затінку квітучих яблуневих дерев стояло порожнє, сплетене з простої лози, крісло-гойдалка, застелене клітчатим пледом, і бігали галасливі дітлахи, ганяючись за капустянками та жовтими лимонницями.

Я вже було рушив до вікна, але раптом наштовхнувся ногою на величезну чорну сумку з надписом «Мальборо», в надрах якої загорнені в газети, шкарпетки, светри та сорочки лежали двадцять пляшок горілки «Столична», що їх віз до Шотландії на продаж.

— Чорт забирай, що вона тут робить? — вилаявся я, і, ухопивши важелезну