Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

твердим характером, у присутності цієї вродливої жінки, яку він про себе постійно називав «красива сучка, без якої я не можу жити», розгублювався, ніяковів. Інколи не знав, з чого почати найбанальнішу фразу. Його єство наче сковувало щось зсередини, і він відчував себе безвладним перед нею, і час від часу, не відводячи від неї погляду, в душі обзивав її: «Повія. Стовідсоткова повія». А потім заспокоював сам себе й додавав: «Але вона для мене мов свято серед буднів. Свято, яке швидко минає... А дружина — це справді будні, це вічний крик, вічне невдоволення, вічні взаємообрази і сварки, які не кінчаються ніколи».

Йому постійно хотілося від Альбіни втекти. Але він не наважувався. Був вірний подружньому обов’язку — обов’язку батька. Він не хотів, щоб Альберт ріс без нього. Він мав отримувати батьківську підтримку, любов, опіку, захист і чоловіче виховання.

Себе ж у родині Альбіни постійно почував, як пес на прив’язі. Постійно йому хотілося розірвати ланцюг шлюбних обов’язків і втекти світ за очі, незважаючи на шикарну квартиру на 300 квадратних метрів у центрі Києва, яка нині коштувала мільйони доларів, як і в Парижі, Римі чи Лондоні. Розкішні італійські меблі, люстри, витесані з іспанського каменю, і французька білизна з найпрестижніших магазинів Парижа, куди він тепер часто любив літати і в ресторані «Брізоль» замовляв постійно жаб’ячі лапки в лимонному соусі чи в сухариках на оливковій олії. Вони йому і тепер не дуже смакували, але, як кожний провінціал, вдавав з себе столичного аристократа і їв їх не заради задоволення, а заради моди і підтримки іміджу багатої людини, що купається в розкошах. Він хотів показати те, чого в ньому ніколи не жило — спадковий і природжений аристократизм. Він платив десять відсотків чайових від вартості обіду за пластиковою карткою і поверх цього ще додавав стільки ж готівкою, і за ним упадали одразу три офіціантки. Вони ж замовляли музику і скрипки пілікали над його вухом світову й українську класику, фальшивлячи на кожному кроці. Інколи вони плуталися у походженні окремих пісень і скрипка над його вухом ностальгічно плакала то офранцуженою українською піснею українського емігранта, а то — російською мелодією ще дореволюційних епох з арсеналу білогвардійців.

Вітольд тоді відривався від тарілки, клав золоту виделку на серветку і казав:

— Мсьє, пардон... То є російська пісня. Ніхт українська.

«Мсьє» скрипаль розумів його вже з першого слова і повторював «Ой, видно село за горою». Бадьора маршова пісня й справді подобалася йому, і він тоді коли француз натрапляв наосліп на гарну українську мелодію, що припадала Вітольду до душі, платив щедрі чайові. Скрипаль згинався у три погибелі і виводив часто так жалісно, ніби не він, а скрипка просила відвідувача «Брістоля» чи «Георга V»: «Мсьє, дай іще». Вітольда тоді це злило і він мовчки, зосереджено їв, поки скрипка не відпливала кудись в інший куточок ресторану і там продовжувала виконувати свій інтернаціональний обов’язок залежно від приналежності відвідувача і його гаманця.

V

У Париж він літав переважно сам. Інколи брав з собою секретарку Мілу, мотивуючи тим, що готує протокол до приїзду президента на вищому рівні і вимагатиме від французького колеги, аби протокол проходив не за англійським, а французьким алфавітом і його президент тоді б сидів поруч Жака Ширака чи ще якогось державного достойника, в якому Україна мала свої інтереси. Він уявляв, що така пропозиція, якої, до речі, ніколи не було, дуже сподобалася б Жаку Шираку. А ще б він додав, що між Францією і Україною давні дипломатичні зв’язки з одинадцятого чи дванадцятого століття, коли дочка київського князя Ярослава Мудрого вийшла заміж за французького короля. І що його князь, Ярослав Мудрий, ще тоді, віддаючи своїх дочок за багатьох королів Європи, будував спільний Європейський дім, і що в цьому світі немає нічого нового, окрім гарного старого забутого, що раптом знову випливає на поверхню у тому чи іншому столітті, дякуючи підказці своїм монархам національними істориками-радниками.

З секретаркою Мілою він зупинявся в Парижі тільки у вихідні дні. Президент не полюбляв його частих поїздок за кордон, але з ними мирився, оскільки Вітольд не забував ніколи свого патрона і завжди приносив йому чималі дивіденди і не тільки у грошових вимірах.

Секретарка Міла — кирпатенька білявка, суцільна сором’язливість і покора. У її гарній голівці утримувався чималий розум, кмітливість і, що Вітольда найбільше приваблювало в ній, що в її загалом невеликій голівці легко вміщалося чимало іншомовних словників, якими вона вільно користувалася, перебуваючи з ним чи то в Лондоні, чи то в Парижі, чи то в Мадриді, чи то в Римі. З цією інтелектуалкою-красунею у гарних окулярах, за якими ховалися напрочуд великі й блакитні очі, було завжди легко й затишно. Вона йому нагадувала красиву ляльку з шопу, яка в свою чергу скидалася на якусь голлівудську красуню, ім’я якої він так і не міг запам’ятати. Пригадував, що це щось середнє між Шерон Стоун і Метью Вільямс. Але швидше за все вона була схожа на вітчизняну популярну артистку Ольгу Сумську. У такій самій — світлій обробці. Вітольд не міг сказати, що він любив Мілу, як не міг сказати, що у цьому світі йому з кимось краще й затишніше, ніж з нею.

«На такій би й одружитися. Але такі покірні та милі дівчатка чомусь часто залишаються самотніми. Вони ніби служать своєрідними полігонами для інших, наче ті тренажери, на яких проходять практику юні серця, спалюючи себе передчасно, а потім, знесилені, віддаються хижачкам, залишаючи на дні свого серця тільки рожеві спогади лагідних стегон секретарок Міл, які віддавалися їм тихо, без кокетства і нарочитого кривляння. Такі секретарки наче виконували свої безпосередні функціональні обов’язки і за ці понадурочні години отримували додаткову плату і часто не грішми — бартером».

Вітольд пригадав той самий «Брістоль». Він тоді вперше підійшов до Мілиного столу, за яким вона працювала, щось набираючи на ноутбуці, взяв її за круглі, спадисті й піддатливі плечі. Вона підвелась і автоматично, як лялька Барбі, заплющила очі, ніби давно готувалася до цього. Він її обійняв і, легенько притулившись до її грудей, ніжно поцілував у теплі пухкенькі губки, що вічно нагадували йому рожевий бантик, гарно зав’язаний мамою на щасливу дорогу. Вона не пручалась і, здавалося, навіть не напружувалася. «Покірне теля», — подумав він, взяв її маленьку руку з короткими пальчиками і десь після третього довгого