Читати книгу - "Зрада"

-- Заждіть-но! – почав протестувати Глюбе, побачивши, що поляк встає.

-- Мені пора, -- відповів поважно Станяк. – Мені потрібно зникнути і Вам раджу те саме, “Двійка” нам не дарує. Найпізніше завтра вони відкриють, що документи зникли, а тоді почнеться справжнє пекло.

-- Як звати Вашого приятеля? – агент Абверу теж зірвався на ноги.

-- Не привертайте до себе увагу, будь ласка, -- застеріг його Станяк. – А мій приятель – Йоган Кроне.

За мить тільки коливання фіранки, що відділяла службові приміщення від ресторану, свідчило, що Станяк залишив будинок.

-- Рахуночок? – запитав офіціант.

Глюбе обвів його приголомшеним поглядом, кинув на стіл жменю банкнот і ледь не бігцем рушив до виходу.

***

Кроне спостерігав за блідим обличчям, кілька разів зауважив майже непомітний рух очних яблук підключеного до одичної апаратури Станяка. Невдовзі той отямиться, тоді настане час втілювати в життя наступну частину плану. “Двієчник” сподівався, що він закінчиться успіхом, незалежно від рішення, яке прийме Станяк.

Наркєвич, який вовтузився серед плутанини чорних кабелів і ритмічно пульсуючих екранів, не обізвався жодним словом. Вираз обличчя науковця свідчив -- йому не дуже подобається те, що він робить. Тільки тоді, коли пролунав спочатку тихий писк, який швидко наростав, професор покрутив бакелітову ручку, скрутивши набридливий звук, і підвів погляд на Кроне.

-- Зараз він прийде до тями, -- повідомив похмуро. – Я почуваюся немов… -- він замовк, затиснувши губи.

-- Ви очистили його організм? Він зможе приймати рішення не під тиском наркотичного голоду?

-- День чи два, про цілковите очищення мова не йде, не знаю, чи це взагалі можливо.

-- Цього повинно вистачити, -- відповів байдужим тоном офіцер. – Вперед, відведіть собі душу! – заохотив іронічно, дивлячись на обличчя Наркєвича, що застигло в гримасі огиди. -- Я вже звик, що дехто вважає мене холоднокровним сучим сином, ба, вони мають рацію! Просто, певні речі потрібно зробити…

Науковець похитав головою.

-- Я ніколи так не вважав… Але, як Ви можете так… грати?

-- Грати?

-- Використовувати людське життя, немов пішаки, -- зітхнув Наркєвич. – Знаю, я не кращий, ще зовсім недавно намагався Вас вбити.

-- Забудьте про це, Ви правильно вчинили, виконуючи наказ Коменданта. Так треба. – Офіцер заспокійливим жестом доторкнувся плеча співрозмовника. – Ви сказали “гра” і щось в цьому є. Ставка – доля цілих народів, мільйони людських істот, а одна людська доля це тільки пішак, розмінна монета. Правда – я інколи розкидаю жетони по столі, наче сам всемогутній Бог, -- засміявся невесело Кроне. -- Але моя доля теж серед них, і раніше чи пізніше чиїсь руки поставлять її ва банк…

Їхню подальшу дискусію обірвав тихий стогін – Станяк прийшов до тями. Він сів на ліжку, здивовано дивлячись на під‘єднані до тіла електроди.

-- Спокійно, я Вас зараз від‘єднаю, -- сказав поспішно Наркєвич. За якусь мить професор кивком голови попрощався з ними й зник за дверима.

-- Як Ви почуваєтеся? – звернувся до Станяка Кроне.

-- Непогано, -- буркнув той. – Що ви зі мною… Що це? – він стривожено глянув на прилади навколо нього.

-- Ми очистили Ваш організм від наркотиків, -- пояснив “двієчник”. – Одягайтеся, будь ласка, мундир в шафі, я почекаю в коридорі.

-- Мундир?!

-- За мить я все поясню.

Кроне вийшов з кімнати, залишаючи Станяка самого. Недбало відповів на салют жандармів, що пильнували двері, підійшов до заґратованого вікна, яке виходило на Саську площу. Вбив неуважний погляд у краплини, що спливали по скляній поверхні. Назовні накрапав весняний дощик, зеленіли бруньки дерев, в штаб-квартирі “Двійки” ніхто не звертав уваги на погоду. Тут змучені, свідомі власної недосконалості люди приймали рішення, ризикуючи власним і чужим життям. Свідомі, що кожна помилка непоправна. Офіцер глибоко вдихнув, намагаючись викликати емоційний холод, який роками супроводжував його під час роботи, визволити “чудовисько”, як це називала його єдине кохання, Катя.

Катя – Істрєбітєль, Катя – російський шпигун…

Коли Станяк нарешті з‘явився в коридорі, одягнений в парадний мундир, оздоблений кількома орденськими планками, що виглядали в нього на грудях, як самотні острови – гарнізонне життя не сприяло колекціонуванню нагород – він рушив до виходу, наказуючи тому жестом йти за ним. Коли їхали машиною до дому Станяка – мовчали, Кроне волів не розмовляти в присутності водія.

На місці, в салоні Станяків, “двієчник” попросив господаря зайняти місце за столом, сам став збоку і спостерігав за ним холодним поглядом.

-- Як пройшла операція? – запитав Станяк нервовим тоном. – Я мало що пам‘ятаю…

-- Нічого дивного, -- холодно відповів Кроне. – Останні роки ти постійно був під кайфом, або в депресії між кокаїновими запоями.

-- Що Ви хочете цим сказати… -- почав заїкатися непевно капітан.

-- Я нічого не хочу сказати, -- зітхнув Йоган. – Знаєш, що ми дійсно вчилися разом у офіцерській школі?

-- Я гадав, ти просто хочеш обдурити Глюбе…

-- Ні, це правда, я бачив список учнів нашого року. Ти почав навчання за місяць до мого від‘їзду. Мабуть, тому мені й приділили цю справу, -- буркнув він похмуро.

-- Не зрозумів…

Станяк глянув на двері, немов непевний, чи вони можуть розмовляти вільно.

-- Твоя дружина пішла в магазин, -- повідомив його “двієчник”. – Ми почуємо, коли вона повернеться.

-- Я так розумію, що ти не скажеш мені