Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

Попри те що я була близькою до ідеальної робочої гнучкості, цей тимчасовий збій у системі спричинив паніку. Я прописувала 794 «за» й «проти», дратувалася у суперечках з чоловіком, бо ми мали безкінечні розмови дванадцять разів на день на тему «Чи правильно я роблю?». Крім того, я зверталася до кожної жінки в надії почути «правильну відповідь»... і зрештою прийшла до усвідомлення, що бути непохитною силою у житті моїх дітей — важливіше, ніж професійний успіх сьогодні. Я не можу обманювати й казати, що не боюся, що прийняла зовсім нераціональне/поспішне рішення. Я відмовляюся від чогось доброго, від того, заради чого я так тяжко працювала. Але роблю все можливе, щоб здійснити те, у що вірю!

У Лінди було багато різних можливостей поєднати роботу та сім’ю, але її все одно спіткав переломний момент. Немало жінок ламаються через суворі обставини на роботі. Вони не відмовляються від кар’єри, але зустрічаються з відмовою своїх керівників дозволити їм поєднати сімейне життя з роботою. У книжці «Відмовлятися? Чому жінки насправді залишають кар’єру і стають домогосподарками» соціолог Памела Стоун називає це «примусовим вибором». Відмова на прохання{20} працювати неповний робочий день, звільнення або переїзди примушують покинути роботу навіть найамбітнішу жінку.

Кері Ґолдберг, талановита журналістка та авторка, що мала перспективну кар’єру в New York Times, описала свої намагання{21} переконати газету дозволити їй залишити посаду та працювати за контрактом три дні на тиждень. Нічого не вийшло. Вона мусила або залишитися у штаті, або ж перейти на звичайний фріланс та отримувати оплату за кожну наступну статтю за дуже низьким тарифом. Тому вона звільнилася, обравши роботу три дні на тиждень в Boston Globe. «Сумно було залишати величний Times, але я анітрохи не шкодувала, що прийняла таке рішення. Шкода лише, що я змушена була його прийняти, коли зустрілася із цим жорстким вибором», — писала Ґолдберг. Зараз вона працює на півставки в блозі про здоров’я від радіостанції WBUR.

Таких історій чимало. Я знала молоду юристку з Вірджинії, якій запропонували посаду в генеральній раді, але вона була готова її прийняти за умови, якщо дозволять працювати один день на тиждень з дому й бути зі своїми двома дітьми. Їй відмовили. Ще одна жінка написала:

Я хочу обійняти керівну посаду{22}, але перебуваю у насправді скрутному становищі, бо щоразу, коли намагаюся піднятися по кар’єрній драбині, дворічна дитина смикає мене за п’яти. Проблема жодним чином не пов’язана з малюком. Урядовці неначе заохочують мати ще одну дитину. Ідеться про обмеження в роботі: «в офісі» та/або «з 8:00 до 18:00», що й створює конфлікт. Я досі не отримала обґрунтованого пояснення, чому від мене вимагається сидіти в кімнаті 4,5 квадратних метра, за 30 км від дому.

Один із читачів мого твіттера відписав на історію Ґолдберг: «Мусить бути щось краще за “Включайся” чи “Забирайся”».

Іншими словами «включання» вимагає підтримки вдома та гнучкість на роботі в той час, коли ви ще маєте чимало хатніх обов’язків. Поміркуймо про просту фізику. Уявіть дерево, що схилилося над водою, або ж балерину на пуантах. Нахиліться трохи більше без контрваги — того, що тримає кореневу систему, або без підтримки рук іншою танцівницею — і ви впадете.

Така підтримка має більше значення для 42-х мільйонів жінок Америки, яких Марія Шрівер описала як «жінок на межі». Вони перебувають на межі бідності, «живучи однією подією{23} — рахунком від лікаря, простроченим чеком або ж розбитою машиною — далеко від економічної кризи».

Переломний момент для цих жінок значить, що вони більше не можуть належно доглядати за своїми дітьми (це, на хвилиночку, 48 мільйонів жінок) та іншими родичами, які від них залежать. Часто вони працюють на двох роботах і страждають не так від недостатньої гнучкості, як від того, що низькооплачувана робота не може забезпечити їм стабільну кількість годин зайнятості щотижня. Їм потрібна надійна робота з гідною платнею, яка дозволить заощадити на чорний день, відправити дитину в якісний дитячий садок та хорошу школу, отримати лікарняний чи відпустку за необхідності, якщо їхні діти або люди, яких вони люблять або які залежать від них, хворіють чи потребують допомоги, а також вони отримають визнання та повагу за дбайливу роботу, яку роблять.

Напівправда 2: ви можете мати все, якщо одружитеся з правильною людиною

Друге популярне та впливове твердження, яке чимало успішних жінок передають своїм молодшим колегам: найважливіший крок у кар’єрі, який слід зробити — це обрати правильного партнера по життю. Ви маєте бути впевнені, що він чи вона будуть рівним партнером вдома, аби у вас був однаковий шанс скористатися можливостями на роботі. Знову ж таки, ця порада справедлива з багатьох позицій. Але не все так просто.

Я ніколи б не досягла тієї кар’єри, що маю, без Енді, який присвячував більше часу нашим синам, ніж я, не лише вдома, але й на бейс­болі, уроках музики, фотографії, під час гри в карти та багато іншого. Коли хтось із них мусив принести іноземну страву на вечерю четвертого класу, Енді робив угорську палачінту за рецептом своєї бабусі. Коли наш старший син вчив слова шкільної п’єси, він звертався до Енді по допомогу. Як викладачі знаних та провідних університетів, ми обоє мали право на декретні відпустки, а тому брали семестри послідовно після народження кожного з наших синів. Я маю на увазі, що Енді швидко став професіоналом у догляді за дітьми. Він міг перевдягати, міняти підгузки, допомагати дітям зригувати, годувати їх і заспокоювати наших синів так само, як і я. Я їздила значно більше, ніж він. Я ніколи не змогла б цього зробити або наважитися на такі види роботи, що вимагають багато поїздок, без упевненості, що вдома залишиться турботливий та компетентний батько. Тому я, звичайно, вірю, що одруження із чоловіком чи жінкою, які будуть робити все, що потрібно, аби підтримати вашу кар’єру, має важливе значення для втілення професійних амбіцій і сім’ї одночасно. Проблема в тому, що «п’ятдесят на п’ятдесят» — це надто банально. У житті рідко так виходить. І