Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Що тут ще скажеш, фанати у Резника — неадеквати.

Але це не проблема для мене. Впевненою ходою я крокую повз чергову партію ображених, які зібралися біля тренувального центру, хоч як би вони старанно не кидалися під ноги, а ось із представниками масової інформації боротися трохи складніше.

— Ти пошкодиш його, ти напала на нього! — обурюється одна жінка з вельми кумедною укладкою. Її попелясті кучерики колихаються, і я не можу на неї злитися. — Ти зіпсувала весь чемпіонат!

Боже-Боже, можна подумати, що йдеться про п'ятирічного малюка. Якщо їхній Артур Резник такий кволий, може, йому обрати гольф як професійний спорт?

— Так, відійдіть убік, — наказую я, коли вони заважають нормально завернути на парковку центру "Скалозубів".

— ГАНЬБА, — скандують фанати одночасно, і хтось із них вочевидь був зірочкою і маминою помідоркою в шкільному хорі тридцять років тому. — ГАНЬБА! ГАНЬБА!

Вони навіть вишикувалися лінійкою як першокласники на шкільному подвір'ї вересневого ранку. Тільки в руках у них не кульки, а саморобні плакати.

На одному з них красується найсумнівніша заява цього століття "РЕЗНИК — ВЕЛИКИЙ".

Великий як гігант хокею?

Або "великий" як чоловіча істота?

Дуже цікаво.

Ні, я рішуче відмовляюся злитися на цих людей. У них ще є пневматичні хлопавки, а один фанат прийшов із мопсом на повідку, і той позіхає і відкриває напівсонне опукле око, коли я дивлюся на тваринку.

Ми з мопсом разом дивуємося з приводу того, навіщо цим усім людям тягнутися до тренувального центру заради такої незначної дії, коли можна зайнятися цікавішими речами.

У наш бік біжить охоронець, але мені радіти ще рано. Він намагається їх прогнати, і водночас недружелюбно звертається до мене:

— А ви йдіть туди, дамочко. Тільки не розпускайте руки.

— Хіба ви не повинні не пропускати журналістів? — вказую я на трьох кореспондентів, один із яких уже мало не бере мене за руку.

— Вони акредитовані, — бурчить охоронець.

Це вже переходить усі межі, однозначно. Я розумію, що все керівництво клубу бажає налагодити стосунки з представниками ЗМІ, але відколи до лігва команди, яка професійно тренується, пускають усіх підряд?

— Усього лише коротка ремарка, — посміхається підозріло доброзичливо кореспондент у бежевій кепці. — Чи приносили ви вже вибачення пану Резнику?

Пану Резнику?

Неймовірно, я мало не спотикаюся на рівному місці.

Коротка ремарка? Зараз організую дуже коротку.

— Ні, — безбарвним тоном кидаю я. — З дороги, будь ласка.

— Це правда, що ви вдарили і Ципу?

Ципа — це златокудрий Аполлон команди і теж крайній нападник, який звабить навіть мертвого. Я з ним ще навіть не розмовляла.

Але справжній сюрприз очікує за кілька годин. Корній спілкується зі мною як зазвичай, але мені не подобається, що він збільшує кількість обов'язків. Справа не в самій кількості, а в тому, що раніше він стверджував інші речі.

— Ти, ясна річ, будеш багато працювати зі мною і Єремєєвим, — схрещує він руки на грудях, спостерігаючи як хокеїсти заповнюють аудиторію. — Але треба ще попрацювати з відеоаналітиками.

— Зрозуміло, — відгукуюся я.

Найголовніше: це те, що я працюватиму в тилу.

Найголовніше: не наближатися до...

Господи, навіть подумки не можу це вимовити.

— І стежити за тренуваннями, щоб залишатися напоготові. Щоб замінити когось із активної медичної команди під час гри.

— Ні, — твердо кажу я, — ми так не домовлялися.

— Ну раніше не домовлялися, — філософськи знизує плечима Корній, — а тепер домовилися. А в чому проблема?

— Немає проблеми, — відповідаю занадто різко, і він нарешті дивиться прямо на мене.

— Твої нотатки навіть головному сподобалися. Ти ж із дітьми працювала раніше, у суворому режимі.

— Але це — не діти.

Ледь не показую рукою на хокеїстів, що вже розсілися по місцях.

— Справді? — чухає бороду Корній, знову роздивляючись спортсменів. — А ти впевнена?

Після мотиваційної лекції, яка по суті виявилася лише оголошенням нових правил і викликала бурхливі обговорення, я забігаю до їдальні.

Дорогою додому не варто пхати носа в магазин, а то ще невідомо що на мене там чекає. Касирки, мабуть, теж фанатки хокейного титана, і підсунуть мені прострочені глазуровані сирки. Тут популярний кумедний магазинчик "На розі", де безперестанку гуде холодильник із газованою водою і пивом, і цей агрегат явно пережив ще ядерну кризу холодної війни.

Мені вже прийшло двадцять повідомлень від Соні. І навіть від тата блимає квадратиком новий лист.

Виявляється, я реально тепер зірка чоловічого спорту. Щоправда, зірка з поганою славою. Жінка, яка вліпила сліпучому і богоподібному Артуру Резнику ляпаса.

Не завадило б купити алкоголь, але в їдальні його, звісно, не продають. Бо коли я повернуся додому, потрібно бути готовою стати зрілою дівчинкою, вдягнути дорослі штанці й прочитати всі сьогоднішні публікації.

Перевірити, чи не розкопав хтось інформацію про мене. Колись я подбала про те, що прибрати багато публікацій із мережі зі згадуванням мого повного імені, хоча це було непросто.

— А у вас точно немає навіть лікеру? — скуто уточнюю в адміністраторки.

Вона поводиться професійно, але помітно, що жінка вже чула новину.

Вони всі — схиблені. Та Резник же просто хокеїст. Відмінний, талановитий, працьовитий. Цього не відняти. Але чому це норма — вважати непогрішною зірку спорту, коли справа стосується мужика?

Адже вони навіть не знають усіх обставин.

— У мене є лікер для тебе, — лунає знайомий низький грудний голос з-за моєї спини.

Не буду приносити Резнику задоволення і не обертатимуся. Усе, вистачило вчора контакту між нами. На кілька життів уперед.

— Гей, — гукає Резник явно мене, коли я прямую до виходу з упаковкою салату в руках. — Рита Шаповалова!