Читати книгу - "Спокуса для звіра, Ольга Островська"

Це виглядає зловісно. Містично навіть. Немов дух лісу вирішив до мене тут завітати.

Ось він підкладає в багаття ще дров. Підіймається. Заходить у печеру, затуляючи собою зоряне небо. Зробивши пару нечутних навіть у повній тиші кроків, зупиняється… І попри темряву, я відчуваю на собі його голодний погляд. Чую, як він жадібно вдихає повітря.

− Сігарде, це ти? − не витримую.

– Я, – відповідає просто.

І йде до мене. Неспішно, ніби хижак крадеться. Втім… чому «ніби»?

− Ти мене зараз лякаєш, − зізнаюся з нервовим сміхом.

– А ти не бійся, – видає нову абсурдну у своїй простоті фразу.

− А ти не крадися, − пирхаю, спостерігаючи, як він опускається колінами на край лежанки. − Ти не казав, що збираєшся спати поряд зі мною.

− Невже ти не пустиш мене до своєї затишної печерки? − вкрадливо цікавиться ведмідь, змусивши подавитися повітрям. І почервоніти від такої неприхованої двозначності. – Ночі тут холодні. Замерзнемо одне без одного.