Читати книгу - "Вітер, Черкащенко Дарія"

Ходить легенда, що десь далеко звідси, на високій горі, за кам'яною стіною, у добре укріпленому замку живе один маг з величезною силою і ніхто не може його здолати. Вже багато сміливців загинуло біля підніжжя тієї гори. Цією страшною легендою лякають дітей, розповідаючи, що вночі цей маг перетворюється на страшного дракона та краде неслухняних малюків. Я посміхнувся своїм думкам, розмірковуючи про те, чому він мене ще й досі не вкрав? Таку неслухняну дитину як я ще пошукати треба. Мені було б це тільки на радість і не довелося б зараз безцільно вештатися серед моряків, поїдаючи крадений пиріжок. Можливо, я зміг би подружитися з тим магом і жив би собі спокійно у нього в замку. 

Вже збираючись покинути порт, я краєм вуха почув про те, що один корабельник розповідає іншому, що вони сьогодні вирушать до Пірету. І тут мене відвідала ідея попрямувати саме туди. Я давно чув про нашу славну столицю, де жив сам король Пірет четвертий. Так, фантазія у монархів слабка, спочатку місто під себе перейменували, а потім усіх прямих спадкоємців одним і тим самим ім'ям називають. Зате підданим короля добре, не треба вивчати нове ім'я. Знайти місто неважко, воно знаходилося нижче за течією річки, всього в дні плавання звідси.

До заходу сонця я залишався в Бережанці, безцільно блукаючи вулицями. Пару разів побував на ринку, для того, щоб добути трохи їжі. С кожним разом мені ставало все легше і легше красти, заспокоївши докори сумління виправданням, що без цих пиріжків мені просто не вижити. Ближче до вечора я знову попрямував до лісу. Сонце дуже швидко котилося за обрій, залишаючи без свого літнього тепла. Вечірній прохолодний вітер, розлютився не на жарт, розгойдуючи найвищі дерева. Я поспішив зайти глибше, де могутні вікові дерева розкинули свої гілки, створюючи над головою зелений листяний дах. Особливого тепла це не давало, проте вітер тут не дув так сильно.

Коли місто залишилося далеко позаду, я відшукав невелику галявину, освітлену місячним світлом, і зупинився на ній. Поглянув у темне небо, прикрашене незліченною кількістю зірок. Блаженно посміхнувся. Прикрив очі, зосереджуючись на відчуттях. Усередині мене сидів сильний і могутній звір. Звір, що любить свободу! Я розслабився, повністю зливаючись зі своїм внутрішнім єством.

Кілька миттєвостей потому, я відчув, як за спиною розкриваються шкірясті крила. Розплющив очі, із задоволенням роздивляючись пазуристі лапи, покриті щільною чорною лускою. Вигнув шию, почухав бік рогами й перевірив, чи на місці довгий хвіст - усе було гаразд.

Небо над головою вабило, тому зволікати я не став. Сильно відштовхнувся від землі, змахнув крилами та ось темний ліс залишився далеко внизу. Неподалік виднілися тьмяні вогники Бережанки. Стрічка річки Ріви мерехтіла сріблястим світлом.

Я підіймався все вище і вище, відчуваючи, як холоне повітря. Впивався свободою, буквально п'яніючи від неї. Хотілося носитися у височині туди-сюди, слухаючи свист вітру у вухах. Тепер-то я точно вільний! Я покинув свою сім'ю раз і назавжди. Більше нема потреби пересилювати себе і на світанку повертатися додому. Нема потреби чекати, поки всі заснуть, і навшпиньки пробиратися на вулицю. Я повністю вільний, як пустотливий вітер!

Поки всі ці думки пробігали в моїй голові, я справді носився у височині. Пронизував рідкісні хмаринки та радісно струшуючи крапельки з морди. Коли набісився від душі, в голову почали приходити розумні думки - як не крути, а вдень мені все одно доведеться десь ховатися. Хоча, можна полетіти далеко, куди-небудь у гори, але який у цьому сенс? Я налітаюся від душі, а що потім? Нудно ж жити відлюдником. До того ж я ще багато чого в цьому житті не бачив, той же Пірет. І що мені заважає, вдень гуляти містом, а вночі вільно літати в небесах?

Ще раз, спокійно переосмисливши все, я, нарешті, заспокоївся. Знову відшукав знайомі місця, бо встиг відлетіти, і вздовж течії річки Ріви полетів до столиці нашого славного королівства Норіс.