Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

на зустріч із ким і навіщо,

як дивно,

не зрікшись Джоні Мітчелл,

бути аргентинцем у цій чорній плямі,

Фрице Ланґу, я Андрес, обізвися,

Дім у затінку дерев,

безперечно отут, кедри й тиша,

все збігається, але потім

усе знову починає бути нічим,

знати, що я йду на зустріч

із жінкою, яка належить іншому,

як дивно

(«Хтось хоче поговорити з вами», гарсон

у білій курточці, показуючи жестом

кімнату в сутіні) —

Я йду, мій друже,

зачекай, поки скінчиться Джоні Мітчелл,

поки замовкне Атауальпа[179], я йду,

відчиняй, Людмило, нехай мене зачекають

у темній кімнаті,

тут є кубинець, каже гарсон, він має

сказати вам дещо.

Річ ясна, це все мені приснилося, і раптом пригадав,

тільки-но прибувши сюди, чорна пляма розкрилась,

я побачив обличчя, почув голос, пригадав усе, що мені снилося про фільм Фрица Ланґа, немов простирадло роздерлося в сутіні серед цього кедрового гаю, пригадав, не здивувавшись, здивувався, що не міг пригадати раніше, від самого початку, прокинувшись, таке очевидне, ясне, ба навіть гарне, я пригадав, підходячи до дверей вілли, і підняв руки вгору, щоб мене не вбили, не дізнавшись принаймні, хто я, щоб не думали, ніби я прийшов виказати їх, як дивно бути аргентинцем у цьому гаю й такої пізньої пори, я встряв у це безглуздя і згадував Людмилу, Франсину і Джоні Мітчелл, їхню владу над моїм тілом, жінок, голоси, тіла і книжки, а тим часом підняв руки, щоб мене добре бачили, Ґомес, або Люсьєн Верней, або, може, Маркос, заховані за вікнами, вони мене вилають, як упізнають, якщо впізнають, бо якого біса я приплентався сюди такої пізньої пори і в розпалі Веремії, скажи мені, Пічуко, поясни мені, Фалу, якщо вони не зітнуть мене кулею, і впаде бідолаха, жалюгідний читач Гайдеґґера[180], скажи мені, чи нема тут причини всцикатися коло підніжжя величних кедрів, бо серед ночі кедри справді дуже гарні, живі зелені маси у величезній чорній плямі, і щось там виспівує вгорі, можливо, легендарний соловей, я ніколи не чув солов’я, в Банфілді я звик до шпаків і терутеру, відчини мені, Людмило, дай мені ввійти, щоб я розповів тобі, моя люба, щось сталося, сталося з Андресом, кохана, дай я розповім тобі, якщо ці схибнуті дадуть мені час, бо, мабуть, пустять мені в груди свинець, нехай не будуть бурмилами, нехай дозволять мені зайти, тепер, коли все так ясно, коли вже немає чорної плями, отак воно, друже, саме тут і тепер, доходячи до будинку неслухняних дітей, я, як казала моя тітка, помітив антену, гоп, я вже тут, кімната з солом’яними фотелями, кубинець, що гойдається в неминучому кріслі-гойдалці, не може бути, що все тепер таке ясне, таке чисте, що протягом тижнів і тижнів чорна пляма і Фриц Ланґ, а тут раптом, саме тоді, коли навколо все чорне, і кедри, і вілла без світла, гоп, я бачу, як бовваніє антена, й реконструюю подальші події, дивлюся на чоловіка, що розглядає мене, повільно гойдаючись у кріслі, бачу свій сон, наче він сниться мені наяву, і такий простий, такий ідіотський, такий ясний, такий очевидний, такий досконало передбачуваний, що саме цього вечора, саме тут я пригадав, що мій сон полягав ось у чому: кубинець дивився на мене і сказав лиш однісіньке слово: «Прокинься».