Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ловець повітряних зміїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ловець повітряних зміїв" автора Халед Хоссейні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 98
Перейти на сторінку:
поки куняв, помінялася зміна. Вона веде мене в іншу кімнату відпочинку — біля відділення інтенсивної терапії. Там порожньо. Медсестра дає подушку і лікарняну ковдру. Я дякую їй, лягаю на диван зі штучної шкіри в кутку кімнати та майже одразу засинаю.

Мені сниться, що я знов у кімнаті відпочинку на нижньому поверсі. Входить лікар Наваз, і я підводжуся йому назустріч. Він знімає паперову маску, його руки зненацька здаються мені більшими, ніж раніше, нігті наманікюрені, а волосся акуратно зачесане на проділ — переді мною не лікар Наваз, а Реймонд Ендрюз, коротун з американського посольства, у якого на підвіконні ростуть помідори. Ендрюз схиляє набік голову. Мружить очі.

Удень лікарня постала переді мною лабіринтом з численними коридорами, освітленими згори сліпучим флуоресцентним світлом. Я вивчив її планування, запам’ятав, що кнопка п’ятого поверху в ліфті східного крила не засвічується, що двері в чоловічий туалет на тому ж поверсі заїдають і, щоб увійти, треба добряче штурхнути їх плечем. Зрозумів, що лікарняне життя має свій ритм: ледь помітна активність, коли вранці до роботи стає нова зміна, полуденна метушня, безрух і тиша вночі, що вряди-годи переривається поспіхом лікарів і медсестер заради порятунку чийогось життя.

Днями я чатував біля Сограбового ліжка, а ночами вештався звивистими лікарняними коридорами, слухав, як клацають мої підбори по кахлях, і думав, що скажу Сограбу, коли він отямиться. Врешті я повертався у відділення інтенсивної терапії, знову чув свист апарата штучної вентиляції легень, який стояв поруч із його ліжком, і однаково не уявляв, що скажу хлопчику.

Минуло три дні, з Сограба вийняли дихальну трубку і перевели на нижній поверх. Мене тоді не було поруч. Саме того вечора я пішов у готель, щоб трохи поспати, але натомість усю ніч крутився в ліжку. Вранці намагався не дивитися в бік лазнички. Там було чисто, хтось поприбирав криваві сліди, розстелив на підлозі нові килимки, почистив стіни. Проте врешті я не стримався і таки сів на прохолодний керамічний край ванни. Уявив, як Сограб наповнює її теплою водою. Як роздягається. Уявив, як прокручує ручку станка і відкриває дві однакові стулки на його голівці, як витягає звідти лезо, тримаючи великим і вказівним пальцями. Уявив, як він занурюється у воду і лежить там якийсь час із заплющеними очима. Про що ж він думав перед тим, як заніс, а тоді опустив лезо?

Коли я вже виходив із фойє готелю, мене наздогнав адміністратор, пан Файяз.

— Дуже вам співчуваю, — сказав він, — однак прошу покинути мій готель, якщо ваша ласка. Усе це дуже шкодить моєму бізнесу, дуже.

Я відповів, що все розумію, і виїхав. Файяз не взяв з мене грошей за ті три дні, що я пробув у лікарні. Чекаючи на таксі біля готелю, я пригадав слова пана Файяза, сказані тієї ночі, коли ми шукали Сограба: «Ви, афганці, всі такі... ну, трохи необачні». Тоді я посміявся, а тепер замислився. Як я міг отак заснути після того, як оглушив Сограба новиною, якої він боявся найбільше?

У таксі я запитав водія, чи знає він, де тут перські книгарні. Той відповів, що є одна за кілька кілометрів на південь. І ми спинилися коло неї дорогою до лікарні.

У палаті, в яку перевели Сограба, були кремові стіни, потріскані темно-сірі багети та заяложені кахлі, що, вочевидь, первісно були білими. У цій же палаті лежав пенджабський підліток, котрий, як мені згодом розповіла одна медсестра, зламав ногу, коли послизнувся і впав із даху рухомого автобуса. Його загіпсована нога була підвішена на розтяжці з кількома гирями.

Сограбове ліжко стояло біля вікна, нижню його частину освітлювали промені передобіднього сонця, що пробивалися крізь прямокутні шиби. Коло вікна стояв охоронець в уніформі й жував смажене кавунове насіння — після спроби самогубства Сограб був під цілодобовим наглядом. Такий лікарняний протокол, пояснив лікар Наваз. Побачивши мене, охоронець козирнув і вийшов з палати.

Сограб лежав на спині в лікарняній піжамі з короткими рукавами. Ковдра натягнута до грудей, обличчя розвернуте до вікна. Мені спершу здалося, що він спить, але коли я посунув стілець ближче до ліжка, його повіки затріпотіли й розплющилися. Хлопчик подивився на мене та відвів погляд. Був страхітливо блідий, хоч скільки крові йому перелили, а на згині правої руки виднівся великий бордовий синець.

— Як почуваєшся? — запитав я.

Сограб не відповів. Дивився крізь вікно на обгороджену пісочницю та гойдалку в лікарняному саду. Поблизу ігрового майданчика в тіні гібіскусових дерев стояла дерев’яна ґратчаста арка, по якій уже плелося кілька зелених лоз. Компанія дітлахів бавилася в пісочниці з відерцями та пасочками. Того дня небо було безхмарне й блакитне, вдалині виднівся крихітний реактивний літак, що залишав по собі білий подвійний слід. Я знову повернувся до Сограба.

— Я щойно розмовляв з лікарем Навазом, і він вважає, що за кілька днів тебе уже зможуть виписати. Чудова новина, правда ж?

І знову тиша замість відповіді. Пенджабський хлопчина в іншому кінці палати поворухнувся вві сні та щось простогнав.

— Гарна в тебе палата, — сказав я, намагаючись не дивитися на перев’язані Сограбові зап’ястки. — Світла, з симпатичним краєвидом з вікна.

Тиша. За кілька ніякових хвилин у мене на чолі та понад верхньою губою трохи виступив піт. Я вказав на тумбочку, де стояла неторкнута миска з аушем[110] зі зеленого горошку та пластикова ложка.

— Спробуй поїсти. Треба відновити куват — свої сили. Допомогти тобі?

Сограб подивився на мене, а потім знову відвів погляд з кам’яним обличчям. У його очах так і не зблиснуло світло, вони були такі ж порожні, як і тоді, коли я витягував його з ванни.

Я видобув з паперового пакета, який стояв у мене в ногах, примірник «Шах-наме», придбаний у перській книгарні. Показав Сограбу обкладинку.

— Я читав цю книжку твоєму тату, коли ми були малими. Ми піднімалися на пагорб неподалік від нашого дому, всідалися під гранатовим деревом...

Я затнувся. Сограб знову дивився у вікно. Я силувано всміхнувся.

— Твоєму батьку найбільше подобалася історія про Рустама і Сограба. Власне, тому тебе так і назвали, хоча ти це, звісно, знаєш, — я замовкнув, бо почувався ідіотом. — Він мені розповів у листі, що то і твоя улюблена історія, тож я вирішив її тобі почитати. Хочеш?

Сограб заплющив очі. І затулив їх рукою зі синцем.

Я розгорнув книжку на сторінці, кутик якої загнув ще в таксі.

— Отже... — сказав

1 ... 89 90 91 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець повітряних зміїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (2) до книги "Ловець повітряних зміїв"
Nazar Бандіт
Nazar Бандіт 27 липня 2023 22:17

Неймовірна книга, книга яка чіпляєте тебе за душу та не відпускає до кінця, книга яка описує та передає емоції які краще прочитати на сторінках книг ніч пережити у власному житті.. книга яка вчить тебе любити своїх рідних, тому що вони можуть дуле легко зникнути і ти більше їх ніколи не побачеш, але вічно будеш пам'ятати. Однозначно одна з найкращий прочитанеих книг за все моє життя, 10/10

Наталія Ашихміна
Наталія Ашихміна 20 березня 2024 19:11

Так це глибокий та захоплюючий твір. Погляд очевидця про життя серед війни , про людяність, жорстокість , неминучість, наслідки неправильних вчинків та спокуту і прощення.