Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Це питання виникло досить скоро після першої публікації «Вечорів». М.І. Костомаров у «Огляді творів, писаних малоросійською мовою» (1844) зауважив: «Гоголь у своїх високих творіннях багато виразив з малоросійського буття прекрасною російською мовою; але слід визнати: знавці говорять, що багато того ж самого, якби було природною мовою, було б краще».

Наприкінці 1850-х років з’явилися перші спроби переказувань, власне наближень до перекладу, Гоголевих «Вечорів» українською. Д. Мордовцев, якому належить перша «Проба перекладу українських повістей Гоголя малоросійським наріччям» (1839), зізнавався у спонукальних мотивах: «Який не високий талант його, як би живо не окреслював він характери осіб, все відчувається, наче чогось не вистачає у тих оповіданнях; що інакше говорили б і Солопій Черевик з жінкою, і пасічник Рудий Панько… В українських оповіданнях Гоголь такий малорос, такий пасічник, що читаючи їх, так, здається, й бачиш, як він, сидячи у своїй хаті, палить люльку й плює через губу: не вистачає лиш одного, щоб говорив він так, як слід пасічнику — своєю рідною мовою; тоді й народність, ним зображувана, виражена була б уповні. Тому що мова — не остання у справі народності. — Ось що спонукало мене представити публіці малоросійські оповідання Гоголя малоросійським наріччям».

Принагідно наведемо думку самого Гоголя стосовно перекладів українських пісень, виказану в листі до М. Максимовича (20 квітня 1834 р.): «Про переклади я тобі зауважу ось що: інколи треба віддалятися від слів первотвору зумисне для того, щоби бути до нього ближче. Є сила таких фраз, виразів, зворотів, які нам, малоросіянам, здадуться вельми зрозумілими, якщо ми перекладемо їх слово у слово, але які часом знищать половину сили первотвору. Майже завжди сильне лаконічне місце стає незрозумілим росіянам, тому що воно не в дусі російської мови. І тоді краще десятьма словами визначити весь обшир його, ніж приховати його… При перекладі більш за все слід прив’язуватися до думки і менше до слів, хоч останні винятково звабливі».

Історія українського перекладу «Вечорів» безпосередньо торкається започаткованих ще П. Кулішем рефлексій про дуалізм Гоголевої душі, чого не заперечував і сам письменник. Акцентована увага до кожного зі складників — російського та українського — знайшла відображення у формуванні двох прямо протилежних гоголезнавчих позицій. Тож Гоголя представляли як «українофіла панської формації» (С.П. Шелухін) і бачили в його позиції і творчості антитезу зросійщеним у ніжинській Гімназії вищих наук малоросам, бо й засновувалась вона задля того, щоби «обмосковити українську молодь» (Я.О. Марков).

Цікаво, що у західній рецепції кінця XIX ст. Гоголь постає українським митцем. Французький дослідник А. Рамбо назвав його «українським сказителем» (1876), а за десять років — 1886 р. Е.М. Вогює вирізнив «середземноморський темперамент» митця, «життєрадісніший, жвавіший і вільніший за російський».

Наприкінці XIX ст. французька критика, виходячи з різних позицій, майже одностайно відзначала окремішність Гоголя в російській літературі, підкреслюючи його несхожість і, власне, чужерідність. Для популярного співця «мистецтва для мистецтва», представника групи «Парнас» А. Сильвестра Гоголь був би «ще більшим поетом, якби залишився на своїй Україні, а не рушив у Петербург шукати картин уже не безсмертної природи, але безсмертно смішної й потворної людини» (1892). Все це великою мірою стосується «Вечорів», які для А. Сильвестра і багатьох інших поціновувачів були втіленням високого мистецтва. Як писав 1838 р. французький дипломат А. де Сіркур (з ним та його дружиною Анастасією Хлюстіною Гоголь тоді познайомився у Парижі), у «Вечорах» відроджуються «древні звичаї України, що так відрізняються від російських звичаїв». У дослідницькій рецепції кінця XX ст. «значення (“Вечорів”) невелике» і їхня «головна привабливість для сучасного читача — змодельований за українським вертепом гумор, що викликав відгук на заяложені ситуації й карикатурні характери, які, втім, були дуже смішними» (Луцький Ю. Страдництво Миколи Гоголя, знаного також як Ніколай Гоголь: Пер. з англ. // Гоголезнавчі студії. — Вип. 11. — К., 2002. — С. 48, 49).

Улітку 1832 р. в листі від 20 червня до М.П. Погодіна Гоголь заговорив про повторне видання «Вечорів», до чого спонукали матеріальні нестатки. Але на заваді серед інших невстановлених причин були й побажання невідомого видавця додати до «Вечорів» нові «казки». Про це Гоголь писав М.П. Погодіну (1 лютого 1833 р.): «Ви питаєте про Вечори Диканьські. Чорт з ними! Я не видаю їх. І хоч грошові прибутки були б не зайвими для мене, але писати для цього, додавати казки не можу. Ніяк не маю таланту зайнятися спекулятивними оборотами. Я навіть призабув, що я творець цих Вечорів, і ви тільки нагадали мені про це. …Хай приречені вони будуть на безвість! допоки щось вагоме, велике, митецьке не вийде з мене». Певне, справа була не тільки у технічних труднощах підготовки перевидання — на обкладинці «Миргорода» (лютий 1835 р.) повідомлялось про швидку появу «Повістей, які слугують продовженням “Вечорів”», але у продаж книга надійшла лише у січні 1836 р. Гоголь, шукаючи нових тем і нових жанрових форм, дистанціюється від юнацьких проб пера, утверджуючись у статусі одного з провідних літераторів Росії.

Перше видання «Вечорів» Гоголь відкрив «Передмовою», що мала прояснити вибір Диканьки за локус дії. Серед багатьох і вже згадуваних версій є й історично обґрунтована, згідно з якою з часів Катерини II високі особи мандрували в Малоросію повз Диканьку, де знаходилась садиба Кочубея. П.В. Палієвський звернув увагу на можливу свідому орієнтованість Гоголя на «Полтаву» Пушкіна, де у примітках зазначалось: «Диканька — село Кочубея», «Хутір — дім за містом».

Після «Передмови», згідно з усталеною на той час у російській літературі традицією тлумачення «малоросійських» творів, Гоголь розташував словник з таким зверненням від оповідача: «Про всяк випадок, щоб не пом’янули мене недобрим словом, виписую сюди за азбучним порядком ті слова, котрі в книжці цій не кожному зрозумілі». Словник до другої книжки «Вечорів» доповнив започаткований у першій книзі малоросійський лексикон, до якого увійшли питомо українські слова й поняття, яких російський читач напевне не міг знати: буряк, гопак, гречаник, діжа, каганець, комора, курінь, макітра,