Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Навіть поплакати спокійно не було де й коли — на вулиці якось стрьомно, та й Стьопу можна налякати, а вдома... Життя в однокімнатній халупі додає чоловікам мужності, можна сховатися тільки в санвузлі. «Найгірше — що злидні змушують людей брехати», — колись бачив у якійсь книжці. В якій саме — Ваня вже не пам’ятав, він давно не читав книжок, він читав коментарі й дивився відоси — всі тепер брали у всіх інтерв’ю. 

От він і брехав усім, а найперше — собі. Брехав й вбивав час. Грати нема в що. Внутрішній таймер дзинькав раз на чотири години — вийшов безплатний рівень, пройди ж його! Позбутися саме цієї залежності було важко. Вкрай важко. Пальці за звичкою хапалися за телефон, а там… Ну не заводити ж новий акаунт й програвати першокласникам? 

«Як же я щасливо жив, — думав Ваня і клав у такі моменти телефон на стіл чи на підлогу. — І чому ж я тоді не розумів, який я щасливий: роблю що хочу, їжджу на гастролі, граю в цікаву гру». 

І за що той Бог зводить з ним порахунки? Просто знати б, за що? 

Не згорів би «Фєдя» — можна було б його продати. Гітара? Ні, гітару він не продасть, це останній пункт програми, після якого — лише смерть від голоду. А ще є півтори пачки вареників, тож не сьогодні. А це в такому разі — головні слова. Не. Сьогодні. 

— Хто там? — зазирнула в кімнату з балкона Мар’яна. 

— Поки не знаю, догодуй його тихенько, — Ваня віддав дружині ложку й витер руки рушником. 

— Куди ти, це — дитяче! — цикнула на нього Мар’яна. Такі закиди тривали й тривали, за найменшої нагоди дружина виказувала йому своє ставлення — вона його ненавидить. Вона йому не вірить. 

Курс лікування подіяв — Мар’яні стало значно краще, вона все чула, тож можна було більше не кричати. Вона б його вже кинула й поїхала б додому, якби не сьогоднішні квитки у цирк, які Трушин віддав їм місяць тому. І він, між іншим, теж сьогодні буде там з родиною. «Всі так мені раді, що я зараз закричу, й колектори виламають двері», — подумав Ваня й пішов до вічка, намагаючись ступати якомога тихіше. 

* 

Перед дверима човгав... дідусь Тоні. Ваня спочатку не повірив собі й придивився, вичікуючи, коли лице старого потрапить у світло від жовтого коридорного ліхтаря. Точно він — Микола... як там далі? Забув. Ну не Батьковичем же його називати, як радило Євангеліє від Іуди Трушина? 

Ваня відчинив двері та якомога спокійніше промовив: 

— О, пане Миколо, а ви що тут робите? — й вийшов у коридор. Дідусь зрозумів, що до хати його не запросять, тож перестав тупцяти на місці й вирушив до ліфта, кинувши через плече: 

— Пішли, розговор до тебе, — до того ж так злісно це кинув, ніби насилу стримувався. 

Ваня накинув куртку, не відповів на нервовий шепіт Мар’яни: «Та хто там?» (це їй компенсація за рушник) і вийшов з квартири, замкнувши двері ключем. Ліфт гудів і спускався, а на майданчику біля будинку нікого не було. Дивно-дивно. Чого це він? І як знайшов адресу? 

Коли Ваня вийшов на вулицю, то побачив діда Миколу на дальній лавочці, біля «мусорки», й попрямував туди. Від бювета вже біг навперейми Радіо-Юра — мабуть, хотів розказати, що завтра з погодою, або спитати, чи не вдалося Вані домовитися про поліційний патруль на зупинці. Дворовому дурнику було сумно зранку: всі поїхали на роботу, кожна пара свіжих вух була на вагу золота. 

Вони підійшли до лавочки майже водночас. Ваня всівся поруч з дідусем, а Юра зупинився навпроти й почав розповідати про те, що вночі пограбували майстерню з ремонту взуття біля дев’ятнадцятого будинку. «Мабуть, знову Кєшині клієнти щось влаштували», — подумав Ваня, а Микола Батькович перервав Радіо-Юру: 

— Так, уважаємий. Нам тут поговорити треба… спокійно. Так шо давай, шуруй під магазин, щоб я тебе тут не бачив. Пішов! 

І так це вийшло різко й неприємно, що в бідного Юри з несподіванки затремтіли губи, й він ледь носом не захлюпав — Вані стало його дуже шкода: ну немає в людини іншої розваги, ніж переповідати сусідам останні новини, не треба з ним так різко розмовляти! Поки Ваня думав, як залагодити цей інцидент, Радіо-Юра мовчки розвернувся й пішов до під’їзду, сумно схиливши голову, і втягнув тоненьку шию в плечі під старим сірим заячим трьовухом. 

— Як ви мене знайшли? — спитав Ваня, бо це муляло його найбільше. 

— Тоня, коли квіти відправляла, диктувала адресу, я записав, — відповів дід уже спокійніше, ніби пояснюючи маленькому очевидні речі. От же ж старий чекіст — записав він. А навіщо? Чого йому треба від хлопця, який просто пообіцяв допомогти дізнатися правду в справі про вбивство його старшого онука? Єдиного онука, якщо Ваня правильно все пам’ятав! 

— Ви всі адреси, які чуєте, записуєте? 

— Не всі. Та Тонька ледь через тебе не сказилася, я думав, що шукатиму її. Про всяк випадок. 

— Зрозуміло. Тоні в мене немає. Вона що, не прийшла додому? 

— Прийшла. Все нормально. 

Чого ж тоді він приперся? І як ввічливо про це спитати? 

— Мені треба, щоб ти перестав з нею розмовляти, — дід розвернувся на лавці й подивився вгору, прямо в очі людині, яка вже перестала називати себе Гуллівером, але меншою від того не стала. 

— Я? — здивувався Ваня. — Та я з нею і не розмовляю. Вона сама пише по десять разів на день, а я їй відповідаю. Щоби допомогти. 

— Не треба. 

— Що «не треба»? Допомагати? 

— Нічого не треба. 

— Так, я вже заплутався, — тепер Ваня ледве стримував гнів. — Я допомагав вашій онуці з’ясувати, хто вбив вашого онука, а ви вимагаєте, щоби я цього не робив? Ви нормальний? 

Дід задумався: 

— Та… ніхто не нормальний, — вимовив він якось плутано, подумав ще й плеснув долонями по лавочці. — Боже, дай нам сили… Ромка… Ромка цей… сам тоді. 

— Шо значить сам? Та ви що? А кров на даху? Його ж били головою, експертиза була! 

— Та яка експертиза? — скривився дід. — Один дурень помацав, інший дурень підписав. 

Ваня сумно подивився на двірника, який вийшов з «мусорки», тримаючи лікоть біля боку — знову пляшку в робочий час купив. От кому просто живеться, десята ранку, а все вже склалося. А у Вані на борту скажений дідок, який ліпить якусь хрєнь! 

— Я нічого не розумію, — зізнався