Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Від цих слів ставало якось зовсім холодно, ніби раптом почався лютий. 

Дід Микола витер величезний червоний ніс й подивився на свої чоботи: 

— От то і значить. В нього така сама болячка, як у його мами, — хорея. Гентингтона... Була… 

— Що це за… Це — хвороба така? 

— Страшна. Не лікується. Лєна довго сіпалася, дуріла, а коли вже стало зовсім погано, випила всі очні краплі й заснула. Тонька мала була, ми потім сказали, що мама на таксі розбилася. А Рома все бачив. 

— А тато? Вона щось казала, що батьки в аварії… 

— То вона всім так казала, не хотіла, щоб знали, шо тато... До іншої він пішов, підарас, ще до того. До Іванни… Лєна хворіла, лежала, а він... Я його потім родітєльскіх прав лишив, тож відтоді й не бачились. 

Ух. Ух. Ух. Що ж це виходить? 

— Що ж це виходить? — повторив Ваня вголос. — Дочка ваша з життям покінчила? 

Дід знову подивився на нього знизу вгору й сумно посміхнувся: 

— Великий до неба, а дурний як треба. Не дочка — невістка. 

І тут до Вані нарешті доперло! Це дідів син пішов із сім’ї, залишив смертельно хвору дружину на свого батька… А онук... 

— І Рома теж хворів на цю… гатітону? 

— Хвороба Ген-тин-гто-на, — виправив його дід. — Думаю, так. Його тіпало потроху, я бачив. Питав — а він каже, що все нормально, це з недосипу. І от воно як… І не треба, шоб ці горе-слєдоватєлі копалися, у Лєни ж все записано — діагноз, лікування… А якщо хтось перевірить, ти розумієш? 

— Як таке може бути? 

— Я ж кажу, шо ніхто не нормальний. Вони подумали: двадцять вісім років — значить, здоровий. 

— А страхова теж не перевірила? 

— А страхова, — захитав головою Микола Батькович, ніби зауважив, що учень робить правильні висновки, — я думаю, вони перевірять. Якщо ми будем залупаться. 

Пазл потрохи складався. 

— Вони ж приходили до вас учора? — спитав Ваня, вже розуміючи, навіщо дід сьогодні зранку перетнув усе місто по діагоналі. 

— Приходили. А я Тоньку відіслав на кухню чайник ставіть. Той хєр запропонував виплати триста тисяч й не залупаться, інакше буде суд. 

— А за договором вони скільки винні — мільйон? 

— Не знаю точно. Я знаю, шо Тонькє ще два з половиною курса, вона на державний не пройшла, а за учьобу ж треба платить. 

Ось воно що! Поки ніхто з розумників не додумався перевірити медичну картку Романа Волошенка та історію хвороби його матері, треба брати, скільки дають, і… 

— А Тоня цього не хоче? — знайшов Ваня розрив у логічному ланцюжку. 

— А ти досі не зрозумів? Тоді ти ще дурніший, ніж в телевізорі, — насупився дід. — Не треба їй знати, що Рома… Сам. Хай думає, що мама в аварії. А брата вбили. Бо я не знаю, що вона наробить, якщо дізнається правду. Хай вчиться собі, а ти їй не даєш, під’юджуєш весь час — то поліція, то будова якась! — дід важко підвівся з лавочки. Тепер вони з Ванею нарешті були майже на рівних і дивилися один одному в очі. 

— Я все зрозумів. Я все зроблю, — пообіцяв Ваня, примушуючи себе витримати важкий погляд діда. — Тільки одне питання: а в неї нема цієї… хвороби? 

— Нема. Поки нема. 

— Тьфу-тьфу-тьфу, — відвернувся до лівого плеча Ваня, а коли розвернувся перед собою, то побачив, що Микола Батькович уже прямує до зупинки. Тьфу-тьфу- тьфу. 

* 

Нагуглив хворобу Гентингтона, почитав, злякався й закрив пошуковик. Господи, у людей трапляються проблеми більші за невдалу прем’єру пісні! Значно більші! Ваня мав би перейматися та співчувати, але чомусь йому стало легше: він же ще живий, нічого не болить (ще раз тричі тьфу-тьфу-тьфу), зуби сумнівні, але поки тримаються. І все життя попереду. Ну, майже. 

На цій оптимістичній ноті Ваня підвівся й пішов додому. Треба зателефонувати або написати Тоні. Ні, краще набрати зараз, поки дружина не чує, й сказати… Сказати що? Що він тепер все знає? Боже збав! Треба сказати… що він більше не займатиметься справою Романа — не до того. Або тепер вірить у версію поліції. Вона образиться, але ж іншого виходу немає — час все припинити, нехай Волошенки отримають відступного від страхової й живуть далі. Як у дитячих казках — довго й щасливо. 

«А все ж таки я чогось вартий — у страховій я того пуделя трохи налякав, — думав собі Ваня. — Або вони злякалися юриста». Друга версія подобалася значно менше, тому краще було брати за основу першу й закривати цю «сбичу мєчт» остаточно. От прямо зараз. 

Побачив Радіо-Юру, згадав про те, як дід наїхав на дурника, й вирішив якось загладити прикру ситуацію. Підійшов до парадного, де Юра щось розповідав безхозним розхристаним дітям, які вешталися навколо гостинки замість того, щоб сидіти в школі чи садочку, й сів на лавочку — демонстрував готовність до діалогу. Звичайно ж, Юра клюнув на принаду. 

Дворовий оповісник досі був пригніченим, тому Ваня плеснув долонею по лавочці — сідай, мовляв, поговоримо. Спитав першим: 

— Ну шо там, спіймали маньяка? 

Радіо-Юра перестав тремтіти губами: 

— Нє, Ванєцька, нє спаймалі пока. Так оні ж і нє іщут, ти понімаєш? — він дістав з кишені велику червону коробку картоплі з «Маку» й пригостив нею Гуллівера. 

— Сьогодні зранку щось усі мені розповідають про безпорадність поліції, — згадав Ваня, пригостився картоплею (холодна, ледь не дерев’яна) й усміхнувся сусіду. — Так і не знайдуть, у них більш важливі справи — шукають, хто взуття вкрав. 

— Та нє говорі. А ще… — остаточно збадьорів Юра й почав розповідати, що в якоїсь Марини Сергіївни знімали хату два араби, так от один з них… 

Далі Ваня вже не слухав, лиш час від часу брав картоплю та хитав головою — підкреслював глибоке розуміння ситуації, та насправді він катав у голові майбутню розмову з Тонею і розумів, що зараз тупо тягне час, удаючи добросусідське спілкування зі слаборозвиненим сусідом, який цілий день переповідає дворові новини. Й що довше той говорить, то далі неприємна розмова. А то й дві, якщо Мар’яну розлютить відсутність Його Величності. 

«Зберися, набери й постав крапку», — переконав себе Ваня, дочекався паузи в розповіді (там вже йшлося не про араба, а про субсидії на комуналку для безробітних), вставив: «Жах», — і підвівся. Вхопив пару фрішок, побажав Юрі хороших новин і пішов уздовж запаркованих машин — складати